Чує Мирон і тещин голос, — А хто їх такими робить?

Мирон знає. Інструкція: унеможливити життя. Щоб пам'ятали рай за німців. Але він ще не подає голосу. Хай політикують. Ще й анекдоту якусь ось почує. Як Помазанов став попом, то й анекдоти в нього богомільні.

—… І от Гітлер молиться: „Божественне Провидіння! Я в тебе вірю і мій народ арійський. І просимо: поможи знищити більшовицького варвара!” В цей самий час, під натиском митрополита Сергія, молиться Сталін так: „Боже великий! Я і мій народ не віримо в тебе, але як ти допоможеш мені знищити фашистського варвара, то я накажу своєму народові увірувати в тебе й ходити до церкви". Чує ці дві молитви Черчіль через радіо й додає свою третю: «Боже премудрий! Я і мій нарід завжди в тебе вірили і нічого в тебе не просимо, тільки одне: почуй молитву їх обох і дай їм те, чого вони в тебе просять».

Можливо, що настала та хвилина, коли треба ввійти Миронові і в цім загальнім сміхові розтопити гнів Льолин. Але теща в цю хвилину пригадує он що:

— А я чула, що в Росії вже новий уряд. Увійшли туди Сталін, Молотов, Жданов, митрополит Сергій, Мілюков і Керенський.

— То що це? Вже не СССР, а Росія?

Помазанов вражений, а Льоля, здається, перехристилася.

— Ну, слава Богу! Наші прідут, хотя би скореє!

— Ой, не дай Боже! — перелякалася теща. — Це ж нам біда буде!

— Развє русскіє нам врагі? Родниє братья ідут!

Стара, справді, не знає сама, як воно краще. І ці заливають сала за шкуру, вже нема сили терпіти, і тих боїться, бо що вони їм скажуть? Мирон — кербуд, служить німцям, он одного барахла настягав… По головці не погладять… Але Льоля, дочка, каже:

— Я терпеть нє магу етіх українцеві Хотя я по паспорту і значусь українка, но воспітана в русском духє. А українцев нєнавіжу. Хітриє! Ради чужому ґорю і готови утопіть одін друґово в ложкє води…

Мирон відчув, що оце ж якраз і наступив той момент. Він навально розчиняє з кухні двері, падає Льолі до ніг, на коліна.

— Прости! Прости! Це вже востаннє! Що ти зробила?

І почав плакати справжніми сльозами, цілувати їй руки, припадати до ніг. Льоля оторопіла, злякалася… а потім усе зрозуміла. Такого тріюмфу, при людях, вона таки не чекала. Гордо й щасливо світяться її очі.

Вони обоє чудесно зіграли свої ролі. І так, удаючи, що вірять одне одному, вони дружно, ще сьогодні ввечорі, взялися до свого льоху.

XVIII.

В одній загорожі рохкають ситі свині, що мандрують у нову Европу, а в другій, вдихаючи свинячі запахи, сидять на соломі зайці-пасажири. Сидять і трусяться, щоб боронь, Боже, не побачили їх німці. І Мар’яні трапилося велике щастя: умоститися в свинячому вагоні, доїхати до Києва.