— Шкода, — зідхає гість, — шкода, що я не прийшов із паном Кучерявим, ви були б може одвертіші.
До неї хоч вогню клади! А Роман має лише десять хвилин. За ним стежать! Ця вічна стежа!
— А не знаєте кого, хто з нею знайомий і щось би про неї сказав?
Чорта з два! — думає Мар’яна. — Галина в Берліні, пише: „Я очень ґоржусь, сама княгіня Мєщєрская водіт мєня по портним”. Чорта з два! Ніхто тебе не наведе на слід, гестапівський катюго, може ж Васанта десь таки врятувалася!
— Ні, не знаю!
Десять хвилин дуже короткі, гостя вже нема. А Мар’яна питає себе: „Може оце й черкнулася об мене страшна катастрофа та буря?” А вона знов умудрилася пройти стороною. Щоб потім казати собі: „у вир, у вир мені!”
Ну, вже відкладати, лінуватися нема коли. Сьогодні вже треба зібрати докупи й систематизувати свої думки, про книгу, що давно зветься в Мар’яни „Пречиста”, бо узавтра може не буде коли.
XVII.
XVII .Але Льоля артистка!
Мирон зчудовано вертить у руках записку й ніяк не може добрати виразу на своєму лиці. Здуріла баба! Тут земля горить під ногами, Харків угробився, в Києві паніка, вже пора щось думати, — а їй заманулося показувати свої примхи.
Щойно він вернувся з ворохом новин. У трьох мешканнях Миронового домоуправління гестапо знайшло радіо, до смерти побили людей. Звідки відомо про Харків, коли офіційно ніде не оголошено? — Та це ж на очах у всіх! Школи зайняті під шпиталі та евакопункти, забиті втікачами із Харкова, із Кавказу, через Київ їдуть ешелони з пораненими, евакуйовані з Полтавської области, на Лівобережжі горять села… Дитині видно, що то воно діється. А в Києві що робиться! Ціни на базарі підскочили втроє, всі купують, ніхто грошей не хоче, Вже голова міста здав справи — Київ на військовому становищі. З Липок виселяють усіх, там буде військо, а Київ стане другим Сталінградом. На мешканнях розквартировують німців. У гаражі згоріло сто машин, — хтось кинув запалювальну бомбу цієї ночі. Отакі новини — і ось маєш! Мирон вертить у руках цю записку і не знає, як її зрозуміти.
Ще вчора ж вони радилися, як розширити льох, що робити. Чи не пора вже в партизани? Багато поліцаїв, знає Мирон, уже пішли. Льоля казала, що й вона піде. Тим часом вирішили в льоху викопати глибше і всадити туди обковану залізом скриню, бо хтозна, що з Києвом буде. От і думав Мирон цю роботу почати, бо тут день важить, а на столі застав записку.
„Прощай! Їду добровільно до Німеччини. Льоля.”
Льоля — до Німеччини! Ха! Вона ж її боїться смертельно! Вчора збиралася в партизани, ховалася, хоронилася, ненавиділа. Ну, чи не здуріла баба? Приревнувала ні з того, ні з сього Мирона і от… Знає, що без неї з льохом нічого не зробиться.