В СССР — манили раєм майбутнього, сьогодні ж „труднощі”. В „новій Европі” техніка, й добробут не перешкоджають приниженню людської гідности, а гасла не ведуть нікуди. Скажімо, й за совєтів вербували на тяжкі роботи в суворих умовах, десь на Заполяр’ї, в Сибіру. Там бараки без усяких вигод, волосся примерзає до стіни… Але це обставлялося, як героїзм. Уявімо, що матеріяльні умови в Німеччині не гірші, а може й ліпші, але це — справжній ясир, ганебний, огидний. Отже, як? „Людина — не людина”, чи „людина — герой”?

В світлі цих проблем національна лихоманка — якась дрібниця. Треба перше вирішити: людина — щось нижче за людину, чи людина — герой? Плеяда народів, сузір’я, де кожен має своє сяйво, — ось гарно, ось серце вабить. І я хочу мати своє сяйво. Там я буду і людина, і герой.

Ні, національні почуття не лихоманка, то тільки наші вороги так нам тумана пускали, щоб користатися з нього. Тільки національною дорогою вийдемо ми в світові простори.

Але які хисткі вони, ці ідеї, як світло каганця! Кожну з них можна повернути в який хочеш бік. Національна — „моя нація найкраща, найвища, найправовіша в світі”. От і згасла приваба ідеї, бо з-за неї визирають ікла канібала. Вселюдська — „будь насамперед людиною, а національність твоя не грає ролі”. От і зів'яла квітка нації, випарився аромат, смішне це почуття… ще й облають чухраїнцем.

А тим часом — б’ють, вішають, палять, беруть у рабство, полонених винищують, заводять нову касту — фольксдойчів, забирають житло, світла не дають, годують злочинно-шкідливим хлібом, діти ростуть невчені, поліцаїв поробили грабіжниками. «Нова Европа, в якій ви дістанете належне місце». Хіба не тверда, чесна правда?

От у свинячому вагоні зайцем. Таке місце?

А ми у відповідь — всі сили на те, щоб не заглушала нас кропива, щоб дзвоном гула українська думка, щоб побитий морозом цвіт таки дав плоди. І такі, які може зродити наш ґрунт, а не силою прищеплені… Це ми повинні робити, а не копати окопи, не носити цеглу, не бути за служку в німецької крамарки. Мусимо виконати цю нашу історичну місію, хоч би що довелося перетерпіти.

Мар'яна наче стала, нарешті, твердою ногою на землю. Скільки разів вона коло цього товклася, прикута безвихіддю і почуттям своєї непотрібности, — і ось уперше їй так коротко, незатьмарено явилася мета. У свинячому вагоні. По один бік рохкають свині, по другий провідники й пасажири кружляють уже котрого півлітра.

— Дай, Боже!

— Дай, Боже… щоб це минулось, а старе не вернулось.

Це формула Омелянихи вже стала приказкою?

Чого доброго, ще й до Мар’яни дійде черга відкуплятися від примарного поліцая. І який же, справді, примітив проходить перед очима! Ось уже тиждень кругом неї сало, самогон. Ніякі такі думки про арому національного, про місію, про побитий цвіт, який хоче таки зав’язати плоди, їм і в голову не можуть прийти.