— Абсолютно! Я весною читав у газеті такі одвертості: „Хто б не збирав урожай, а сіяти треба”. І якось тихо, без криків, понукання, соцзмагання, організовано й швидко все засіяне. Якби то вони ще політики були такі, як організатори. А то от… У свій театр не маємо права…

— Їхнього політика, Еріха Коха, на Волині наші хлопці раз зловили. Роздягли, дали селянську подерту свиту, солом’яного бриля, онучі, постоли — та й пустили пішки.

— Я б сказав, — вияв української прекраснодушної ментальности. Безперечно, його треба було знищити, хоч би за ті волинські згарища…

Хто це сказав позад них?

— Ледве догнав вас, — продовжує Роман. — Хай уже німці самі слухають ту оперу.

Авенір не впізнає Романа. Що за маскарад? І коли це він встиг з військового перебратися на цивільного?

— Нехай вас не дивує ця метаморфоза, — зловив погляд Авеніра Аркадій. — Так часом треба. Хоч він — мій заклятий супротивник. Ми з ним, як зустрінемось, то тільки гриземось.

Гумор усе прибував. Заради гостя запеклі друзі не підносили своїх суперечок, хоч воно кожну хвилину вибухало, бо така вже незрозуміла ця епоха, що кожен по-своєму прагне її розшифрувати. А вона загадкою стоїть. І все впирається у думку: чому? Чому ми, — такі багаті, такі талановиті, такі численні, уміємо битися, — чому несемо ярмо?

Вже в хаті один каже: народ несвідомий. Другий, навпаки: інтелігенція в сімнадцятому році була не на висоті, пішла слідом російських революційних рухів. Третій каже: любимо сваритися.

Але це ще в студентстві кожен із них чув. Може хтось що новіше придумав? Може ця розгадка, трохи поетична, що скаже?

— Не вміємо вмирати! — каже Аркадій.

О, вже тепер Віктор рішучо запротестував. Умирати ми вміємо, тільки якби то знали, за що!

— Я знаю двох жінок, що вміли вмерти, але безглуздо. Одна, ваша добра знайома, — звернувся він до Романа, — Олена Теліга умерла так гідно, що дай, Боже, кожному тієї хоробрости. Але ж ця мужня смерть, ця страта палкої, яскраво талановитої особистости, — свідчення провалу нашого, всіх нас.

Роман поворухнувся щось заперечувати, але Віктор ще не закінчив.

— Бо ми сваримося, ділимося на партії й відлами, — чия зверху. Сталін діє пляново. Заплянував здати Україну, понищити, побити все, — є, знищено. А ми думали, що то — безсилість совєтської армії. Ми думали, що гасло нищити — жест відчаю. Ні, то коштом України війна. Отже, більшовики знищили раз, німці, тут хазяюючи, другий раз, а тепер от третій раз перекочується фронт. У німців є така крилата фраза: „Від усіх міст та сіл України зостається умовне поняття”.