Бадьора охоче приймає запрошення Марії Павлівни — йти до неї ночувати. Він ці кілька місяців не знати де валявся. Був у Вінниці, бачив ті страшні розкопи, замордованих українських людей. Був на селах, у районах, де німці бояться показати носа.

— Ви тут сидите в місті й нічого не знаєте. А на селі — в одному кінці села поліція, в другому партизани. Які? А ніхто не знає. Раптом — перестрілка, всі біжать у ліс. Раптом — міст зірваний. Німці бояться самі партизан, а посилають українську поліцію. Ті поки зберуться, то вже й слід партизан прохолов. Тільки розписки, що в млині такому то, в масловиробні такій то забрано того й того стільки то. Наженуть німці людей, зроблять нового моста, а на ранок він уже знов висаджений.

Справді, як послухаєш бувальця на селі, то кругом Києва вже все охоплене партизанкою, об’єднаною, як регулярна армія. Ніхто вже там на набір до Німеччини не йде. Позаарештовували старост. На Бородянку поїзди не ходять. На Фастів, Білу Церкву висаджені поїзди. В Ірпіні, вже зовсім під Києвом, партизани. Ще коли то говорили, що там і в Житомирі висадився великий десант. А ми тут у Києві ще й культурою займаємось…

— Але чийого толку ті партизани? — вже котрий раз питає Марія Павлівна.

— Та вся ж молодь із села у лісі. Наша, українська. Ну, а керує…красний командір. А чого ж я знов до Києва вернувся? — рвучким поворотом запитав Бадьора. — Людям так уже осточортіло, що їм однаково, хто керує. От тепер і треба комусь цю зненависть до німців організувати… — і знову рвучкий поворот. — Мабуть, треба пробиватися на Волинь до Бульби… Бо тут знову доведеться з політруками звести знайомство.

Втішного мало. Але Україна знову стала об’єктом змагань таких величезних військових потуг, що їй без своєї армії, моторизованих частин, авіяції, танків — тільки „приєднуватися”, „допомагати”. Вічна історія. Активній Павловій натурі все це рішучо не до смаку. Але де вихід? Невигіднішої ситуації не можна собі уявити. І все ж щось робити треба.

— А як би могло бути, коли б… — мріє вголос Павло, — коли б те все, що здавалося в полон, повіривши казкам націоналістів, коли б узяло та відразу перевернулося на українську армію…

Вони вже на вулиці Дикій. Зразу за двома-трьома великими будинками — внутрішні сади, городи, ярі, ще й навіть гаї. У Марії Павлівни є навіть коза. Є грядка городу. У яру. Там — груша, бузина кругом росте. Не Київ, а якийсь забутий хутірець.

— Хаїм Гітлер! Хай здохне! — привітала їх у хаті якась дивна жінка, піднісши руку римським звичаєм догори з відкритою долонею.