Два наші хлопці, що служать при німецькому війську у Львові та говорять досконало німецькою мовою, взяли відпустку на два тижні, перебрані офіцерами, приїхали до Києва і прослідили біля опери провокатора, маючи його фотографію. „Офіцери" зробили своє і поїхали, а тут усі ламають голову, чому і за що німці свавільно занапастили на вулиці серед білого дня людину…
XXII.
XXII .Це ж якби не війна, то ніколи не було б таких цікавих зустрічей, таких бенкетів інтелектуального єднання. Але мистці, де б вони не були, — на сході чи заході, — вони мають спільну мову, ніякі збручі не ділили їх ніколи.
Два режисери, один західньої театральної школи, другий радянської, воєнною хуртовиною кинуті одне одному в обійми, закохалися. Ніколи не чули вони один про одного, — а стільки в них спільного, душу пориваючого, проймаючого серце й мозок. Десь колись думалося на самоті, а як однаково! Режисер радянської школи, Віктор, щасливіший. Він мав змогу спробувати свої сили, втілити набуте вміння, хай неповно, у дію. Він має власні постави. Режисер західньої школи, Авенір, не мав де розгорнутися. Ті знання, той талант, та воля творити, розбилися об загумінок кресів. До Варшави не хотів іти й згубити свою українську душу, а український загумінок Польщі не дав розмаху його летові. Розводив бджоли й сад на Волині, та вдивлений був у державне життя на Великій Україні. За ті мрії тяжко покутував: мав тавро радянофіла.
Любов їх почалася з нелюбови до совєтської фальсифікації. Задивлений у омріяну далечінь, прекрасно оформлену для закордону, Авенір із розмахом ударився об зворотний бік, цвяховану дошку, на якій із фасаду красувалися чудові гасла. Почавши з приходом червоних на Волинь завідувачем відділу освіти, він дуже швидко кінчив кар’єру „ворогом народу”.
І як ці люди, ці мистці підсовєтські ще можуть проростати цвітом творчости крізь псевдоукраїнський попіл, зберегти свою українську субстанцію, — не може надивуватися Авенір. Адже ж Віктор, як і Авенір, готовий стати попліч до державного творчого життя, а це бажання їх росло в казематах чужих держав. їм обом потрібно своєї держави, щоб здійснити себе. Обоє вони мають нерозмотані кокони задумів. Обом їм тісно в рямцях ідеологій, обмежених чужим диктатом, — і хтозна, кому тісніше. Вікторові, який не мав права глянути, що робиться в світі, який мусів на замовлення партії репіжити, а не виношуване в серці творити, чи Авенірові, який давно виріс із провінціяльних смаків, а мусів до них пристосовуватися, або ж бути зайвим, неприйнятим. Обом їм треба столиці. З них обох упали лахи обмежености і знайшли вони один у одному друга для осуду глупоти, задвірків, провінції, вчорашнього дня.