— Не звертайте уваги, я забула вас попередити! — зовсім голосно, мов про неприсутню, сказала Марія Павлівна. — Це божевільна. Вона нічого не чує, що б ми не говорили. Вона весь час бачить своїх синів. Одного на очах пристрелили німці, а другого загнали в школу й висадили її. Там вісімнадцять сіл спалили й вимордували…

— О, а я думала, що ти привела мені Юрка! — розчаровано казала божевільна, придивляючись до рудої щетини гостя. — Ви не бачили Юрка? Він скочив з другого поверху. Він зараз прийде!

— Він прийде, Оксано Артемівно, не турбуйтесь, — запевнила божевільну Марія Павлівна. — А ви роздягайтеся.

— Чому ж вона у вас? Не в лікарні? — бентежиться Бадьора.

Жест руки Марії Павлівни безнадійний. Ніхто не бере. А якби й узяли, то для того, щоб струїти.

— Ось треба було б перевірити свої хвороби, то… Скажи, що в тебе туберкульоза… Якогось дня прийдуть, заберуть і знищать. Ще, дякувати, Мар’яна трохи допомагає. Вона ж і тепер поїхала на село, щоб чогось нам привезти.

Бадьора наважується спитати. Як же так, у такім страшнім жити й бути такою енергійною? Де сила береться? Адже ж і в неї дочку…

Марія Павлівна ясно всміхається.

— А ви думаєте, що й я не була б така, — очима на божевільну, — якби не забивала собі памороки роботою? То ж мій порятунок. Я не маю права бути кволою. Особливо, коли почуєш одвертості німців. Ми не сміємо занепадати. Коли уявиш собі ту майбутню Европу, де всі носитимуть одну рабську на фабриці виготовлену уніформу, різниця для кожного народу буде тільки в кольорі, ніхто не матиме права сам собі пошити, а між нами лише німці в цивільному; коли згадаю, що більшовики виводили молодь за місто й розстрілювали, то, справді, іншого виходу нема, як…

— Хаїм Гітлер! Хай здохне! Не їжте цих зелених черевиків, то буде картина…

Божевільна бачила якісь незв’язані між собою обривки… Бадьорі здавалося, що перед ним поламана скрипка. Була колись гармонійна людина, а тепер — безладні шматки. Вона весь час бачить пожежу, вогонь, дроти…

— Тікай! Де ти? Скачи через вогонь! Держись! Не падай… Хаїм Гітлер! Хай здохне!

— Це її Юрко з товаришами так переробили „Гайль Гітлер”. Ї чого ми такі бідні, чого страх і нещастя все життя наше переплів? І чого ця молодь наша нічого кращого не знає? Наші вороги валяться й тріщать, — а з програми знищити нас не збиваються. Одначе! Чому досі нема Мар'яни?

Справді. Обіцяла ж бути,

— Я її пам’ятаю такою, як вона була в шістнадцять років. А тепер не уявляю навіть, — каже Бадьора.

— Цікава людина. Тільки дуже дивачна. Тут отаке кругом хурделить, все гине, бійня, все стає сторч, кожен тремтить, — а вона мріє. Подумайте! Приходить раз до мене з надзвичайно важливим запитанням: чи не сказала б я їй, яку моя мама носила керсетку? Оксамитними зубцями оздоблену, чи кривулястою тасьмою? Я її почала соромити, а вона каже, що це надзвичайно важливо для сьогоднішнього дня.