А може цей князівський патріотизм „Слова о полку Ігоревім” — лише ремінісценція панівної верхівки, якогось княжого брата, що не мав „стола” та й пішов у ченці? А Мар’яна до верхівки цієї аж ніяк непричетна. А вона — прямий нащадок, може й не шумера, як почуває найбільш себе, а от тих кочових веж печенізьких-половецьких. Може оті кам’яні баби — портрети її найрідніших дідів і бабів? І чого ж вони зайди-наїзники, коли аж пам’ятники собі воздвигали на насидженій землі? Ті полишали манастирі й літописи, ці ж по собі іншу пам’ятку лишили: могили із статуями, а що ми не вміємо їх розшифрувати…

Мар’яна прийняла на час припущення, що саме кам’яні баби — її предки. І завзято напалася на тогочасних ворогів її предків. Так само тоді, як і сьогодні, величезну данину приганяли купці-дружинники з українських сіл, хуторів та степів; і навіть майже те саме, що тепер, тільки нині мед замінили цукром, а вугілля тоді ще не було відоме. Війни їх були змаганням за „столи” — ключі до багатих джерел постачання товару для купецької торгівлі. Щось на зразок змагання Гітлера із Сталіном. І до воєн цих Мар’янині предки непричетні, тільки вже як вибивалися з-під княжої ласкавої руки які села й не хотіли платити данини (читай: продналогу чи контингенту), тоді починалися княжі походи. Може то вони звалися походами на печенігів? А смердові цей княжий патріотизм був чужим-чужісінький, з нього аби менше брали. Він знав, що й так братимуть — чи половецькі чи руські князі…

— Аби шия, а ярмо буде… — підтверджують Мар’янині думки молодиці, що говорять зовсім про своє й гадки не мають, у які нетрі забралася оця мовчазна міська людина.

Та ті чудні, нікому неприйнятні, навіть широкомислящій Марії Павлівні, думки не хочуть покидати Мар’яну. Ну, добре, а чого це все якісь варяги, якісь визволителі, якісь чужі верхівки? Смерд сам не був вершителем своєї долі? Та чому ні? А формула «не хочемо ні хлопа, ні пана, а хочемо, щоб усі були вільні козаки», — чи це не вияв його дозрілости, вистояности? Коли за свою сімохтисячолітню історію велетень був яких тисячу-дві років збірником різноплеменних наверствовань, то що таке ще якихось триста років у житті велетня? Але автохтон хоче вже розправити свої могутні крила, без непроханих опікунів показати, що може визріти під життєдайним українським сонцем.

Вирвавшись на волю із штампів казенних ідеологій, думки Мар’янині вже розбрикалися й не хотять по-рабському підпорядковуватися нікому.

„Малороссія на юґе Россії”… „младшій брат”… „хоробрі лицарі руські, князі-вікінґи”… „германське походження українців від готів…” — Ні і ні! Не включати себе в жаден із цих відлитих штампів, бачити правду. Для Мар’яни, громадянки тисячоліть, що веде свій початок… від кого? Яка правда? Несправедливо ж буде, коли вона почуватиме себе нащадком лише половців-печенігів, може ж таки трохи й вікінгів. Вірніше, одні предки мої робили лихо другим? І кого ж зневажати, кого шанувати? Двох душ не може бути.