Цікаво, чи відбувся сьогодні „День української культури”? Мар’яна навмисне на цей час зникла із Києва. Гидко. Може й треба, але гидко з німецького дозволу святкувати такий день. Мар’яна не політик, може якраз це й має значення: коли німці валяться, хоч день вирвати. Все одно, й цього не буде, тих доповідей вільного слова.

І хоч утікла, а цікаво їй, як то воно пройшло, які доповіді були, чи інтересні? Чим дишуть? Марія Павлівна розкаже.

Що її тримає, цю Марію Павлівну? Який невгамовний струмінь енергії? Вічно освітлене усмішкою лице. З першого разу, як зустріла її в Гната, то й заполонила Мар’яну вічна молодість цієї революціонерки. Якраз Олег тоді виїжджав до Німеччини, зломлений, занепалий. І якби оця старенька, жебонлива вчителька не попалася випадково на дорозі й не піддала духу одним своїм виглядом, — хтозна, може й Мар’яна з відчаю слідом за Олегом поїхала б… Та й писала б, що працює чотирнадцять годин на добу, коровам хвости зав’язує. А ще ж Мар’яна не знала тоді, що Марія Павлівна втратила дочку. От де гарт! Може вона одна тільки й не стала розбитим кораблем з того покоління, що відходить. З інших самі клепки зосталися.

Прикро тільки, що в одному пункті не співчуває вона, в найдорожчому Мар’яні. Це коли Мар’яна починає розвивати їй свої улюблені ідеї. Насміхається. Лає за несучасність. Жаль! Чомусь Мар’яна вважала, що вона з філософським умом. Жаль. Нема в ній повіву історії, розмаху часу. А чи винна Мар’яна, що її кровно обходить докопатися — хто її предки?

Вона — живий згусток минувшини, вічність у моменті. Це Мар’яна знає. Але якої минувшини? Хто дав Мар’яні життя? Простий споконвічний нарід, з якого вікінґи-князі брали данину і вклали презирливе значення у почесне кількатисячолітнє слово шумер, або смерд, бо той у поті працював на ту данину. Так і слово українець може колись означатиме „нижчий”, „смердючий” тут, у дітей якихось „великонімців”, навчених у тих вчителів, що напродукує німецький педагогічний інститут, відкритий на території Десятинної церкви? Навчать їх там про культурну місію германської раси. Міти й легенди німецького виробу вони вважатимуть за свої, пишатимуться ними, вигукуватимуть: „О, Адольф Гітлер, ясноволосий лицар!” А німецького тут на новій Україні (що зватиметься якось інакше) буде хіба кілька імен, бо всі ті власники лятифундій, обдаровані німецькі ветерани війни, потонуть у місцевій стихії і діти їх будуть такі ж закохані в Україну (інакша назва), як і ми, а слово українець буде, тільки означатиме воно „покидьок”.

Як Гітлера проженуть, а вернеться Сталін, — десь уже правнуки сучасників вчитимуть у історії України про найбільшого доброчинця України, Сталіна, який перебудував її на новий соціальний лад, який врятував їх предків від Гітлерової заглади. В очах четвертого покоління виросте він у генія добра, а нащадки тих українських мільйонів, яких він скатував голодом та по засланнях, матимуть у серці до нього подяку, як ми до вікінґів-князів, оборонців від «поганих».