Піп почуває себе твердо, перспективно. Якраз надходить час висловити те, чого не наважувалися раніш.

— Да какая там мова? "Самопер попер до мордописні”. Хами! Нєнавіжу іх, нічево нет хуже, как украінци! Слава Богу, уже скоро придут наші, покажут ім украінцев!

— І дєйствітєльно! Что ім прі царе надо било? Хлєб, сало било, і учіться ані маглі, только нє хотєлі…

Забули, як переховувалися в льохах та вичікували зміни влади, а всі ж певні були, що то буде український уряд. Сам навіть Мирон забув свій афоризм про „тупоголового бандита, грузинського нальотчика, дурака набитого” і каже:

— Сталін? Це ж голова! Геніяльна людина, нєт, ви нє смєйтєсь! Більшовики наступають тому, що сам Сталін приїхав на фронт.

Льох ще не відіграв до кінця своєї ролі. Настрій у затишній, залитій світлом електрики і заповненій достатком, кімнаті диктується з льоху, з тієї скриньки, за яку вішають німці, та підправляється вістками про партизанку навколо Києва. Що за партизанка, яка, — ще ніхто не каже, але Помазанов чув: у сусідньому селі прийшли до священика, навантажили на підводу все, що було, з хати. Він просить хоч що-небудь залишити, а вони кажуть: „Лишаємо ж тобі хреста й рясу, — чого ж тобі ще треба?"

Тому деяким дисонансом звучать слова:

— Ах, ти Сталінгітлер!

Це Льолина мама піймала кота, що заліз у ринку з холодцем. Щоб загладити дотеп, який став явно неблагонадійним, хоч ще буквально вчора було якраз до місця обох лаяти, мати каже:

— Ви ще не бачили такого кота, як у нас. Як розхвилюється, то ми йому даємо пити валер’янку. А як зачує совєтського літака, то зараз біжить у окоп-«щілину».

Льоля встановлює рівновагу, порушену невдалим маминим дотепом.

— Хто відгадає загадку? Гіглер добився успіху за півтора року, а Сталін старався двадцять три роки і не міг добитися?

— Якого?

— Відгадайте!

Відгадують навипередки.

— Не стало черг.

— На що? На той страшний хліб? В Ленінграді спеціяльна комісія працює над вивченням того хліба, що дають німці Києву. Худобу хазяїн тим не годує, чим годують столицю України німці. Он на базарі помер якийсь старий. Думали, з голоду. А розтин тіла показав, що в нього всі стінки шлунку були обкладені остюками й просяною лускою…

— Гітлер найкраща доярка Совєтського Союзу.

Цим разом вгадує Максим, який із цікавістю помовкує. Хоч він і вважається майже женихом молоденької Жені, тільки в такім інтимнім товаристві за чаркою вперше. Можливо, що своїм хомоневіруючим скептицизмом він і якраз підходить до товариства. Тут також нічим не захоплюються, лають усе, все бачать з вивороту. Проте, Максим також не вгадав. Це старе. Це було модне перед війною, коли ми виконували договір із Німеччиною й гатили йому все, що було в нас найкраще. Хіба забракували що німецькі експерти, то вже в наших порожніх крамницях з’являлося. Видоїв тоді Гітлер СССР по-стахановському. Ну, але це старе.