— Ніхто не вгадає?

— Я! Гітлер винищив найбільше людей.

Шістнадцятилітня Женя також цікавиться політикою. Не диво, як увесь час треба труситися, щоб не попасти до Німеччини, хоч батько й кербуд.

Уже не згоден Максим.

— А вінницькі розкопи? А голод?

— Я щось не вірю у вінницькі розкопи. То — німецька пропаганда, — кривиться Льоля.

— Як? Та стільки людей бачили усе те! Трупи, зотлілу одежу, родичів, що впізнавали своїх…

— Ну, що ж! Були вороги народу, от і розстріляні, — майже холодно каже Льоля. Мабуть, це помилка — запросити Максима на вечерю,

Максим ще почуває на собі єдину благодать німецького лихоліття, свободу думки, він питає:

— Та й чого ж це так багато ворогів народу, тільки в одній Вінниці, самих селян десять тисяч? Це ж — народня влада.

— Прийдуть більшовики, — будуть робити інші розкопи.

І Льоля забула, що вона виглядала німців, як Бога. Навпаки, вона твердо пам’ятає, де закопала Миронів партквиток. Втім, для відчіпного, вона додає:

— Всі вони однакові.

Максим зрозумів, що можна обстоювати свою думку й не впадати в разючий дисонанс.

— В ту яму не потрапив кожен із нас тільки випадково.

А про себе додав:

«Такі дамочки найстрашніші. Чи їм хоч Росія, більшовики милі? Патріоти… своєї власної шкури. Скільки вони беруть за кожного „ворога народу"?»

Але Максим не дивується матері. Та ось і ця, Женя чорноока, вже молодше покоління, і вона пискає:

— Терпеть не маґу українского язика! Я умею, но не нравітся. Как-то грубо виходіт…

— Що ж то за українська інтелігенція, яка своєї не вживає, а говорить чужою мовою? — спитався отак Максим.