Гнат же тим часом опинився в товаристві двох опікунів у гестапівській уніформі. Вони його спеціяльно чекали… Хто ця жінка, що йшла з ним? — Так собі, одна знайома… — Хто вона така? Що робить? Як прізвище?

І Гнат мусить відповідати. Це — одна науковка, просила допомоги. Він, коли привели його в кабінет, мусить на все, що питають, відповідати, Із найсміливішою і найвеселішою міною. Чи знаєте ви того й іншого? — Та знаю! — А Романа Чагира знаєте? — Чому ні? Ось і сьогодні бачив. — Якої ви думки про нього? — Чого ж? Хороший хлопець. — А ми ось маємо відомості, що він провадить підпільну антинімецьку роботу. — Хто, він? Ну, ні, я цьому аж ніяк не можу повірити! — з найсильнішим здивуванням вигукує Гнат. — Я мав із ним справи не раз і завжди — тільки найбільша лояльність до німецької влади.…— Гнат хвилину подумав, наче ще раз передумуючи можливу нелояльність Романа Чагира, перебрав усі з ним зустрічі, — і ще раз, із переконанням у голосі, протягнув: — Ні-і-і! Це абсолютно виключене…

Орденоносний Гнат Загнибіда сміливо й вільно дивиться у вічі двом опікунам. Головне — сміливо. Він прогулявся автом до своїх друзів, із якими часто випиває із примовкою “прост!”, яким вряди-годи робить незначні, але пікантні „ґешенки", — і довір’я до нього не може в них похитнутися ні на мить. Підроблені документи, продуктові картки для нелегально проживаючих у Києві, підпільна література, перетримування гостей із Львова, що прибули із спеціяльними завданнями, — ніколи в житті й діяльності недавнього голови районової управи, а тепер директора Будинку Вчених, не існували… Про якісь підпільні націоналістичні організації в Києві — не чув ніколи. Хіба ж не на долоні його життя? Ось боліє вченими, їх трохи підтримує, ось виступав із доповіддю у „День української культури” про потребу боротися із більшовизмом…

І опікуни держать його чотири години, багато дружніх розмов перепливло за цей час, а Гнат стає усе сміливішим, усе певнішим себе. Нічорта вони не знають! Гість із Львова може спокійно ще цю ніч ночувати в нього.

XXVI.

Вікна в Мирона й Льолі затемнені так, що жадна щілинка не викаже електрики. Вона крадена, у всіх сусідів — мікроскопічні комбінації каганця й гасової лямпочки.

І ніхто не сказав би, дивлячись на ці чорні вікна, як то ллється через вінця життя за ними. Льоля від якогось часу полюбила гостей і добірні вечері. Хоч би маленьку ілюзію… «Як то нам було колись добре, а ми не знали»… Миронові справи блискучі, більшовики ще не прийшли, а німцям не до того тепер, щоб псувати радість буття київського кербуда.