— Чужой? Русскіє нам чужіє? Разве немци нам бліже? — задерикувато цвікає Женя. Вона тільки не каже: «вам бліже».

Ні, не прийдеться Максимові й тут одружитися!

— Ну, ґаспада, хто ж відгадає загадку, — приводить всіх до пам’яті Льолина мама.

Аж замовкли на хвилину. Аж почули гудіння. Літаки, чи що?

Пес підняв голову, наставив вуха. Кинувся до дверей, пробує відчинити їх лапою. Кіт Сталінгітлер настуручився і готується вискочити в двері, як відчинять,

— Літаки! Совєтські літаки…

— Світло!

— Спокійно! Я йду подивитися, — гостинно закомандував Мирон. — Я зараз!

— Я також… Я також…

Кімната наповнюється щораз більшим гудінням, аж стіни дрижать, про який там спокій може бути мова? В темряві, натикаючись одне на одного, на розставлені стільці, висипалися надвір. Небо, що звечора було засіяне зорями, тепер затяглося хмарами. Повітря наповнене гудінням, не чути власного слова.

Небо дихає тисячоритмово, реве, а очі всіх приковані до незвичайного світила. Над Києвом спалахнуло кругле нічне сонце, а з нього висоталося ще чотири. І всі п’ять апокаліптичних страховищ так розвиднили все, так зловісно, що люди тікають від самого нього — в коридори, бодай у сінечка, аби не бачило воно нас.

В ревіння незчисленних моторів почало напливати інше, повітря не могло вже вмістити стільки свисту, грому, гуркоту, вибухів, брязкоту скла, тріску розвернутих будинків, — не потовпиться це ні в уяві, ні в стихії природи. Повітря шукає виходу, забиває дух, не знати, чи тікати… куди тікати? Чи є рятунок у цім пеклі на землі? Ті „щілини”, що копали два роки тому, позаростали давно, позасувалися, ні разу не вживані для такої мети, як сьогодні. І як до них бігти, коли хвилі гуркоту сунуть одна за другою. Отак, кого де застало, там і бігали — по подвір’ях, у садочках, у коридорах, у підвали і з підвалів назад.

Рівно дві години, від дев’ятої до одинадцятої, без перерви сипалися на Київ рідні бомби. Може син-пілот натискав ногою бомбову педаль, а думав про матір, на яку та бомба впаде? А потім непотовплене в повітрі раптом ущухло, раптом стало тихо і темно, — тільки заграви натомість розцвілися і криваво відсвічували на захмареному, похмуро-осінньому, щойно зґвалтованому небі.

Це був якраз слушний момент, Мирон відгадав загадку.

— Я знав, тільки хотів побачити, чи хто з вас угадає. Отже, Гітлер за півтора року примусив нас полюбити радянську владу, а Сталін старався двадцять три роки й нічого в нього не виходило…

У відповідь на це Максим, ще користаючись останніми, мабуть, можливостями вільного слова, заспівав пісню радянського пілота: