На київському вокзалі така ж величезна кількість німецького війська, як і два роки тому при вступові німців у Київ. Тільки одна невеличка різниця: тоді вступали блискучі, виголені, веселі, рум’яні, з фотоапаратом кожний, на моторах, сяючі красою, чисті… а тепер — чорні, брудні, поранені на землі просто лежать, злі, не хочуть одне одного бачити. Нема змоги їх усіх відправити, так валяються на вокзалі.

Таким самим безперервним потоком, як і два роки тому, пливуть автомашини, танки, гармати — тільки вже на захід. Всіма дорогами й от уже два тижні. Ї дуть і незчисленні валки, обози, тягнуть за возами корови, в возах свині, кури, збіжжя… ну, та все, що тільки можна було захопити на Лівобережжі. Там і так при відступі всі села палять, то не варто лишати трофеїв. Все це захаращує всі центральні й бічні дороги, відстає, пристає. Між німцями й людністю йде натуральний обмін. Німці потребують шнапсу, а збувають за це муку, цукор, сало.

— Ми пропали! — звідусіль чуєш. — Нам тепер кінець буде.

А другі вже спокійні.

— Ми — спасєни! Русскіє — наші родниє братья!

У білий день видно навколо Києва чорні стовпи димів, горить Лівобережжя, похоронні свічки ставлять німці віковічній мрії про східній простір, а Гнат знову будує українську культуру. В Комітеті Допомоги Вченим, що дозволили знов німці, замість Будинку Вчених, розробляє широкі пляни роботи, вертаються розмови про видавництво, призначено на весь тиждень цікаві, неповторні доповіді.

Що ж, Гнат будує. Цілий день приходять люди — про нові перспективи дізнатися, а при нагоді — як то буде з виїздом? Чи думає що Гнат? Он уже всі установи готові — може до них можна приєднатися? Якось же Вукопспілка, якось же Цукроцентраля, он театр якось…

Який саме театр? Їх є аж два. Один київський, а другий харківський. Один під київською управою, а другий під німецькою пропагандою. І, звичайно, сваряться, одні одних називають зрадниками. То який саме театр?

Ну, може міська управа за нас потурбується? Як вона ще існує…

Робимо, що можемо. Вже виготовлено списки, будьте готові, скажемо, куди з’явитися. Ще ніяких розпоряджень нема про евакуацію, будьте спокійні, разом поїдемо.

Найбільше хвилюються Щука і Щучка. Вся їхня далекосяжна політика разом із одою до Гітлера промахнулася, з високих претенсій на ролю президента Академії Наук, з'їхала на ролю розподілювача гарбузів, яких німцям не шкода давати в пайку видатним культурним силам Києва. Ці мусять перші виїхати, хоч вони найбільше ж певні в німецькій силі.

Та подивіться, що робиться в місті! Вже все вантажиться, коло кожного кращого будинку стоять машини, вимітаються фірмачі, райхсдойчі. Ви тільки гляньте, що вони забирають, яке барахло! Не тільки меблі, а навіть поламані табуретки, навіть кошики на папір-відкидьки, навіть діряві умивальники…