— Чому ви називаєте її сестрою? Я всю її родину знала. Там братів не було.

— Але наш рід великий. Був куток самих Чагирів. Тепер уже нікого не знайшов, Я — двоюрідний брат.

Запала мовчанка.

Вже не треба Мар'яні ні суддею, ні прокурором бути. Остання ланка, яку шукала, ось. Більше загадок у Васанті нема. Це ж і є те, незнане досі. Роман таки брат, а старі люди кажуть, що братові з сестрою кохатися гріх, з того добра не вийде. Ті парубоцькі грашки братові, ось що надвередило юну душу сестри. Духова спадщина морального кодексу, традиція, десь у глибині тисячоліть створена, дужча за нігілізм. Вона незримо ніколи не перестає діяти, береже наше осереддя, — або ж людина гине. Васанта боронилася, щоб не зламатися, як могла, але й нігілізм не допоміг. Шукала мучеництва. Вона його шукала!

Перед Мар’яною сидить один убивця Васанти.

— А ти? — обернулася зненацька до Павла. — А ти? Звів юнацьку душу на манівці заперечень і глуму, вона порвала з духовим світом нашої… як хочете, називайте національною романтикою… і сама загинула, ще раніш. Розрив із національним чуттям — духова безплодність. Вона повірила тобі, вона заблудилася й не чула, як ми її гукали. Тепер ти обернув меч проти юнацьких мрій. Вона чесніша. Хоч комусь, хоч чомусь хотіла бути вірною до скону.

Павло вже не може тримати на плечах пальта, воно сповзає. Неправда!

— Юнацьким мріям я не зрадив. Ніколи їм не зраджую. Я обернув меча проти спаплюження їх, проти реакції…

— Ні, неправда! Бо навчаючи її комсомольських істин, собі лишав вихід, шпару, сам утік з їх мурованих стін. Її ж так навчив, що замкнув на все життя в цих „істинах”. Вона ж одному тобі повірила, ти ж — найперший її вчитель, юної палкої, вразливої душі. Чому ж…

Мар’яна не договорила. Перед нею сидить і другий убійник Васантиної душі.

XXVIII.

Кінорежисер сприймає, власне, фотогенічність цього грандіозного видовища.

Здається йому, що він сам висить у тих ракетах, на небі, а не на бальконі четвертого поверху, — над Подолом, над горішнім Києвом. Вдень навіть не побачиш так рельєфно кожного листочка на дереві, кожного відтінку цих листків, кожну складку на подільських зелених і червономідяних дахах, як тепер. Контрактовий дім з разючо білими колонами, закрут площі, кольори й орнаменти будинків, посталих у красі новонародження… Над цим усім — темносиня оксамитна смуга неба, перехід у ясніші тони синяви…

Чи пощастить йому коли в житті створити картину з такими багатими кадрами? Якщо відірватися ногою від рідного ґрунту, — навряд. Напевно — ні. Це ж тільки у великій державі з необмеженими ресурсами, без кордонів на кожному кроці, можливий розмах культурних починань і здійснень.