Колись Мар'яна йому казала: „Ми обережно граємося з істиною і коханням. Такий і ви”. Так, це він. Мусить розв’язати сьогодні, зараз, руба. Ї де він чи ні? Він ще ніколи не поставив усієї карти, як зробили вже інші, як зробив Аркадій. Ніколи він ще не захопився чимось до кінця, до самовіддання, як виходить це в Авеніра.

Авенір умовляє, переконує, що їхати неминуче треба. Неповна людина, як вона знає тільки усміхнене обличчя життя, а ніколи не бачила скривленої його гримаси. Неповний майстер. Нема мистецтва, де думка замкнена.

Так, так і так! Але…

Але де і коли поставить він картину щойнопережиту? З чим вернувся ось цей Роман через двадцять років, з яким багажем за душею? Коли „у вагоні директорія, під вагоном територія”, то й того не зробиш, що зробиш "на нашій, не своїй землі”. Адже цей Роман на очах змінився, бо доторкнувся ногою рідного грунту, силу з нього вбрав, дійсність його думками водить, а не виплоди емігрантської фантазії. Та й то… раз-у-раз на ножі береться з колишнім бойовим другом, Аркадієм.

Може єдиний з нас усіх найближче підходить до сплаву всіх ідеологій, витворених в різних окупаціях, — цей Авенір. У всіх інших якось так — найпередовіша думка перетворюється в зачерствілий штамп і його вже годі змінити. А Авенірова жива, чуйна думка й крізь штампи бачить здорове та здібне до росту. І не обдурить його найсвятіша наліпка, коли під нею червоточина… І, сам вихованець заходу, не фетишизує зовнішньої форми, не боїться «невипрасуваних» людей без краватки, не лякає його епітет „збольшевизовані”… Тільки з ним можна говорити про уряд плянети Землі — бо кордони держав мистцеві заваджають і не дають розмаху, — та й не боятися перекручень твоєї думки… І він же здібен, визнавши себе українським дон Кіхотом, вигукнути: «Хай так! Волію бути дон Кіхотом і за це вмирати!»

Зі сходу — розкладаюча сила, асимілююча. З заходу — всезнищуюча. Чи є снага опертися цим обом? Чи є рація? Скільки раз чув і Віктор, — нема жадної, бо це дві страшні потуги. Але втрату народньої душі, як вона йде в горнило чужої культури, — чи можна знести це? І миритися? Українське тільки до того часу, поки воно фольлор, вишивка (навіть німці його не бояться й дозволяють), а що складніше, те вже набирає рис чужоземних приходьків. Адже ж і вино, як його розбавляти, то хай як настояне, перестає бути тим, що воно було. В СССР дозволено тільки український примітив, як якусь екзотику у всесоюзній культурі. Але всякий складніший прояв чисто українського характеру, розглядається, як націоналізм.

Захід обходиться без цих димових заслон. Ніякої культури. Сійте, оріть, носіть молоко на пункти, копайте городи. Хапайтесь за «гемізе», бо й це можемо видерти. А узавтра — всіх у Бабин Яр.