— Мало що тобі може знадобитись, — сказав він. — Бери все. Мені нічого не треба.

Котедж найняли на два роки з правом продовження оренди чи наступної купівлі. Вирішивши, нарешті, відпустити Дженні, Лестер виявив велику щедрість, він не припускав думки, щоб вона у чомусь відчувала нестачу. Він турбувався про те, як пояснити зміну в їхньому житті Весті. Він любив дівчинку й хотів захистити її від тяжких переживань.

— Може, влаштувати її до весни в яку-небудь закриту школу? — запропонував він одного разу.

Але заняття в школах ішли повним темпом, і від цієї думки довелося відмовитись. Тоді вони вирішили сказати Весті, що Лестеру треба надовго поїхати з Чикаго у справах, а вдвох з матір’ю їм буде краще в маленькому містечку. Колись Дженні пояснить дочці, що пішла від Лестера, і придумає причину. У Дженні було гірко на душі. Вона розуміла, що рішення Лестера розумне, але яка за ним ховалась безсердечність! Так, якщо він і кохає її, то дуже мало.

У стосунках між чоловіком і жінкою, які ми спостерігаємо з таким гарячим інтересом, сподіваючись знайти в них якусь розгадку таємниці буття, найважчими і нестерпнішими бувають хвилини, коли взаємна прихильність віддається в жертву зовнішнім обставинам, таким далеким від краси й сили самого почуття. І Лестер, і Дженні жорстоко страждали в останні дні перед розлукою, коли руйнувалося їхнє спільне життя в цьому будинку, де все було влаштоване з такою любов’ю, де вони провели стільки щасливих годин. У Дженні серце розривалося, адже вона була з тих постійних натур, які не шукають ніяких змін, аби тільки відчувати, що тебе кохають і що ти потрібна. Все її життя, як з невидимих ниток, складалося з прихильностей і згадок, що з’єднували розрізнені враження в гармонійне й міцне ціле. І однією з таких ниток був цей будинок, її будинок, прикрашений її коханням і дбайливою увагою до всіх його мешканців, до кожної дрібнички. Тепер всьому цьому настав кінець.

Якби колись раніше Дженні володіла подібними скарбами, їй тепер було б не так важко, хоч у своїх почуттях вона аж ніяк не керувалася матеріальними вигодами. В її любові до життя й до людей не було й натяку на користь. І от вона блукала по кімнатах, відбираючи тут килим, там картину або столик з диваном і кріслами, і безперервно страждаючи від того, що їй доводиться цим займатися. Подумати тільки — мине ще небагато часу, і Лестер не повертатиметься більше додому вечорами! Вранці їй не треба буде вставати першою, щоб перевірити, чи готовий кофе для її володаря і чи добре накритий стіл у їдальні. Кожного дня вона ставила на стіл букет із найпишніших квітів, які тільки були в зимовому саду, завжди пам’ятаючи, що робить це для нього. Тепер і букети будуть не потрібні — він їх не побачить. Коли звикнеш ждати вечорами знайомого шуму коліс по гравію, що лунає все ближче й ближче, коли дослухаєшся і о першій, і о другій годині ночі і легко й радісно прокидаєшся від звуків кроків на сходах, — тоді розлука, що обриває все одним ударом, невимовно важка. І Дженні безперестану думала про те, що кожний день, кожна година наближає її до цієї розлуки.