Цей відступ після довгої боротьби не минув для нього безкарно, — він дуже озлобився. Він відчував, що його штовхнули на перший у його житті негідний і жорстокий вчинок. Дженні заслуговувала кращої долі. Соромно було покинути її, одержавши від неї так багато. Що й казати, вона стала вища від нього в благородстві. А головне — не можна виправдати себе безвихідністю становища. Він міг би прожити на десять тисяч у рік; міг би обійтися без півтора мільйонів, якими тепер володіє. Міг би обійтися й без світського суспільства, яке, виявляється, не втратило для нього своєї привабливої сили. Міг би, але не захотів і ще збільшив свою провину думкою про іншу жінку.

Чим вона краща від Дженні? — ось питання, яке весь час поставало перед Лестером. Чи добра вона? Хіба не робила вона найодвертіших спроб забрати його в жінки, яку зобов’язана була вважати його дружиною? І хіба це добре? Хіба жінка з великим серцем так зробила б? Нарешті, чи досить вона гарна для нього? Може, йому не слід з нею одружуватися? Може, йому взагалі не слід одружуватися, оскільки він, якщо не юридично, то морально ще зв’язаний з Дженні? Який з нього вийде чоловік? Ці думки не давали йому спокою, і він не міг позбутися свідомості, що йде на безсердечний і непорядний вчинок.

Він зробив помилковий крок, керуючись матеріальними міркуваннями, а тепер готовий поступитися міркуваннями моральними. Новою помилкою він намагається виправити першу. Але чи принесе це йому задоволення, чи окупиться з матеріальної й моральної точки зору, чи принесе йому душевний спокій? Він уперто думав про це, поки перебудовував своє життя відповідно до колишніх, вірніше — до нових умов, але спокою не було. Скоріше, йому ставало гірше, він опинився у полоні похмурого, мстивого почуття. Часом він думав, що коли одружиться з Летті, то тільки для того, щоб за допомогою її грошей жорстоко розправитись зі своїми ворогами, але зразу ж починав ганьбити себе за такі думки. Він жив у готелі «Аудіторіум», їздив до Цинциннаті на засідання правління, де тримав себе гордовито й задирливо; мучився від внутрішнього розладу і власної байдужості до всього в світі. Але з Дженні після її від’їзду він не зустрічався.

Зрозуміло, м-с Джералд з живим інтересом сприйняла звістку про новий поворот у житті Лестера. Трохи почекавши для пристойності, вона написала йому на його адресу до Хайд-Парку, ніби не знаючи, що він переїхав. «Де ви ховаєтесь?» запитувала вона. Лестер у цей час тільки-тільки почав звикати до зміни, що з ним сталася. Він говорив собі, що має потребу в розумному слові й співчутті, — розуміється, жіночому. У гості його почали запрошувати, як тільки з’ясувалося, що він живе сам і що його фінансове становище відновлене. Він уже побував у кількох загородніх домах у супроводі одного тільки слуги — японця — краща ознака того, що він знову став холостяком. Про його минуле ніхто не згадував ні словом.