— Добре б пожити у такому місці, — сказала тоді Дженні, а Лестер відповів, що на його погляд місто нуднувате.

— Коли-небудь мене, може, й потягне сюди, але тільки не зараз. Дуже вже тут тихо.

Дженні не раз згадувала його слова. Вони спадали їй на думку, коли життя здавалося особливо тяжким і складним. Якщо вона залишиться сама і матиме кошти, як добре було б опинитися в такому містечку. Садок, кури, висока жердина із шпаківнею, і навкруги — квіти, трава, дерева. Жити в маленькому котеджі з краєвидом на озеро, літніми вечорами сидіти на веранді за шиттям... Веста буде повертатись із школи; можливо, з’являться нові знайомі. Дженні вже починало здаватись, що їй буде непогано самій, хоч майбутнє Вести не переставало турбувати її. Вона полюбила читати, багато разів перечитувала «Книгу нарисів» Вашингтона Ірвінга, «Елію» Лемба, «Двічі розказані історії» Хоторна. Веста радувала її своїми успіхами в музиці. Дівчинка була надзвичайно музикальна. Вона мала природжене почуття ритму, вона особливо любила пісні й п’єси, пройняті сумним, схвильованим настроєм, і сама непогано грала й співала. Голос в неї ще не визначився — їй було всього чотирнадцять років, — але слухати її було приємно. У ній примхливо поєднувались риси матері й батька; від Дженні вона успадкувала м’яку задумливість, від Брендера — енергію та жвавий розум. Вона цілком розумно говорила з матір’ю про природу, про книги, про сукні, про кохання, і Дженні, слідкуючи за тим, як розвиваються її інтереси, бачила нові світи, які відкривалися перед її дочкою. Дівчинка вивчала нові й нові предмети, і Дженні разом з нею починала розуміти життя сучасної школи, її різноманітну програму, в якій знаходилося місце й для музики, і для природознавства. Веста подавала надії, що стане багатогранною й діловою жінкою, не занадто спритною, але цілком самостійною. Мати втішалася думкою, що вона зуміє за себе постояти, і покладала великі надії на її майбутнє.

Котедж у Сендвуді, на якому зупинила свій вибір Дженні, був одноповерховий, з мезоніном і верандою на червоних цегляних стовпах, з’єднаних зеленими дерев’яними ґратами. Всі п’ять кімнат виходили вікнами на озеро. У їдальні були скляні двері, полиці великої бібліотеки могли вмістити багато книг, наріжна вітальня з трьома вікнами весь день була залита сонцем. На ділянці біля будинку росло кілька гарних дерев. Колишній власник розбив у саду клумби й приготував зелені діжки для кущів і декоративних рослин. Будиночок був білий, із зеленими віконницями й зеленим ґонтовим дахом.

Лестер запропонував був Дженні залишити за собою будинок у Хайд-Парку, але цього вона не захотіла. Одна думка про те, щоб жити тут без Лестера, була їй нестерпна, — стільки згадок зв’язано було з цим будинком. Спочатку вона навіть не хотіла нічого з собою забирати, але потім все ж зробила так, як радив Лестер, — відібрала потрібні для її нового житла меблі, занавіски й столове срібло.