— Бідний Лестер! — сказала вона ніжно. — Я вже вас розумію. Тоскно вам жити самому в готелі?

— Дуже, — відповів він.

— Чому б вам не поїхати на кілька днів до Уест-Бадена? Я також туди їду.

— Коли? — запитав він.

— У наступний вівторок.

— Хвилинку, — сказав він. — Зараз подивимось. — Він перегорнув записну книжку. — Я міг би приїхати в четвер на кілька днів.

— От і чудово. Вам треба побути з людьми. Ми там погуляємо, поговоримо. То приїдете?

— Приїду.

Вона підійшла до нього, тягнучи за собою шлейф блідо-лілової сукні.

— Не можна так багато думати, сер, — сказала вона безтурботно. — Обов’язково вам треба докопатись до кореня. Навіщо це? А втім, ви завжди були такий.

— Що ж поробиш, — відповів він. — Я не вмію не думати.

— Ну, одно я знаю. — Вона легенько ущипнула його за вухо. — На другий раз ваші добрі почуття не примусять вас зробити помилку. Я цього не припущу, — додала вона сміливо. — Ви повинні бути вільні, поки не продумаєте все як слід і не вирішите, що вам треба. А я хочу вас попросити взяти на себе управління моїми справами. Ви могли б давати мені далеко цінніші поради, ніж мій повірений.

Він встав, підійшов до вікна й спідлоба подивився на неї.

— Що вам треба, це я знаю, — сказав він похмуро.

— А чом би й ні? — запитала вона, знову підходячи до нього. В її погляді було й благання, й виклик. — Чому б ні?

— Ви самі не знаєте, що робите, — пробурмотів він, але не одвів від неї погляду; вона стояла перед ним у всій красі дозрілої жінки, розумна, насторожена, сповнена співчуття й кохання.

— Летті, — сказав він, — ви марно хочете вийти за мене заміж. Я цього не вартий, запевняю вас. Я людина холодна, безнадійний скептик. Нічого з цього не вийде.

— А на мою думку, вийде, — не здавалася вона. — Я знаю, яка ви людина. І мені однаково. Ви мені потрібні.

Він взяв її за руки, потім притягнув до себе і обійняв.

— Бідна Летті! — сказав він. — Я цього не вартий. Дивіться — пожалкуєте.