Служба закінчилася, супроводжуючі сіли в карети, труну повезли на вокзал. Коли пішли всі, запрошені й чужі, і церква спорожніла, Дженні також встала. Тепер і вона поїде на вокзал, — може, їй пощастить побачити, як труну вноситимуть до вагона. Мабуть, її завчасно виставлять на платформу, — так було, коли везли Весту. Дженні сіла в екіпаж і незабаром уже входила під склепіння вокзалу. Спочатку вона постояла поблизу високих ґрат, за якими тягнулася залізнична колія, потім пройшла до залу для чекання й уважно оглянула людей, що там сиділи. А, ось вони — м-с Кейн, Роберт, м-р Міджлі, Луїза, Емі, Імоджін, з ними ще хтось. Дженні почувала, що могла б безпомилково назвати майже кожного з них, хоч ніхто її з ними не знайомив.

Тільки зараз вона пригадала, що завтра — свято, День подяки. Величезний вокзал заповнював галасливий, жвавий натовп. Веселий гомін лунав навколо, — люди, їдучи на свято за місто, голосно сміялися і перемовлялися у передчутті відпочинку й розваг. До вокзалу безперервно під’їжджали екіпажі. Гучний голос оголошував про посадку на поїзди, в міру того, як їх подавали до перону. У Дженні защеміло серце, коли повільно, співучим голосом оголосили маршрут, яким вона не раз їздила з Лестером: «Детройт — Толедо — Клівленд — Буффало — Нью-Йорк». Потім оголосили поїзд «Форт Уейн — Колумбус — Піттсбург — Філадельфія — Атлантік-Сіті», і нарешті — «Індіанополіс — Колумбус — Цинциннаті». Час настав.

Дженні вже кілька разів переходила із залу чекання до залізних ґрат, що відділяли її від коханого, думаючи, чи пощастить їй ще раз поглянути на труну, вкладену в дерев’яний ящик, перш ніж її повантажать на поїзд. І раптом вона побачила те, чого чекала. До місця, де повинен був зупинитися багажний вагон, підкотили візок. І на ньому лежав Лестер — все, що від нього залишилося, — надійно захований від цікавих поглядів деревом, тканиною, сріблом. Вантажникові, який порався біля візка, і на думку не спадало, скільки тут приховано горя й мук. Звідки йому було знати, що в цей час багатство й громадське становище втілилося для Дженні в образі ґрат — нездоланної перешкоди, що навіки віддалила її від коханого? Так було завжди. Все життя багатство й сила, в ньому втілена, відтискали її, не пускали далі певної риски. Видно, їй на роду було написано не вимагати, а скорятися. З самого її дитинства армія багатих тріумфальним маршем ішла повз неї. Що ж їй залишалося тепер, крім того, щоб з тугою дивитися їм услід? Лестер був своїм у цьому чужому їй світі. Йому приділяли там поважне місце, а її й знати не хотіли. Поки вона стояла, припавши обличчям до ґрат, знову пролунало: «Індіанополіс — Колумбус — Цинциннаті»... До перону підкотив довгий червоний поїзд з яскраво освітленими вікнами: багажні вагони, пасажирські, вагон-ресторан, сяючий сріблом і білосніжними скатертинами, і кілька спальних вагонів-люкс, а попереду величезний чорний паровоз, що викидав дим і сніп іскор.