Уотсон тільки посміхнувся. Такої незламної мужності він ще не бачив.

Лестеру писали, довідувалися про його здоров’я по телефону, завозили карточки; замітки про його хворобу з’явилися в газетах. Роберт прочитав одну з них і вирішив поїхати до Чикаго. Прийшла Імоджін з чоловіком, їх на кілька хвилин впустили до Лестера після того, як Дженні пішла до себе в номер. Лестер майже весь час мовчав.

Сестра попередила, що з ним не можна багато розмовляти.

Пізніше він сказав Дженні:

— Імоджін дуже змінилася. — І більше нічого не додав.

Того вечора, коли Лестер помер, пароплав, яким поверталася на батьківщину м-с Кейн, був ще на такій відстані від Нью-Йорка, що тільки через три дні мав прибути туди. Останні дні Лестер все думав, що б його ще зробити для Дженні, але так нічого й не вирішив. Залишити їй ще грошей? Смислу немає, вони їй не потрібні. І саме тоді, коли він замислився над тим, де ж зараз Летті й коли вона зможе добратись сюди, в нього почалися жорстокі болі. Ще до того, як йому встигли зробити впорскування, настала смерть. Пізніше з’ясувалося, що помер він не від кишкового захворювання, а від крововиливу в мозок.

Дженні, стомлена тривогою й безсонними ночами, немов закам’яніла від горя. Лестер так довго володів її думками й почуттями, що тепер їй здавалося, наче закінчилося її власне життя. Вона кохала його так, як не могла б, мабуть, кохати нікого іншого, і він завжди вмів показати, що вона дорога йому. Горе Дженні не знаходило виходу в сльозах, вона відчувала тільки тупий біль, якесь заціпеніння скувало всі її почуття. Лестер — її Лестер — навіть в смерті здавався таким сильним. Обличчя було спокійне, але рішуче, задирливе, як раніше. М-с Кейн повідомила, що приїде в середу. Було вирішено почекати з похороном. Дженні дізналася від м-ра Уотсона, що тіло перевезуть до Цинциннаті і поховають там у фамільному склепі родини Пейс. Коли почали з’їжджатися родичі, Дженні поїхала до себе додому: тут їй більше нічого було робити.

Під час похоронних церемоній можна було побачити своєрідну ілюстрацію того, скільки ненормальностей є в нашому житті. М-с Кейн повідомили по телеграфу, що тіло Лестера буде перевезено з готелю в будинок Імоджін. Нести труну повинні були Роберт, що прибув у Чикаго через кілька годин після смерті брата, Беррі Додж, чоловік Імоджін м-р Міджлі та ще троє не менш шановних джентльменів. Із Буффало приїхали Луїза і її чоловік, із Цинциннаті — Емі з чоловіком. В будинку було тісно від людей, що приходили попрощатися з небіжчиком, — хто з щирим бажанням, а хто заради пристойності. Оскільки Лестер і його рідні вважали себе католиками, для виконання похоронного обряду був запрошений католицький священик. Лестер лежав у парадній вітальні чужого йому дому, в головах і в ногах у нього горіли похоронні свічки, воскові пальці притримували на грудях срібне розп’яття. Він посміхнувся б, якби міг себе побачити. Але родина Кейн, що звикла зберігати умовності і свято додержувалася традиційних звичаїв, не бачила в цьому нічого неподобного. Духовенство, розуміється, було готове до послуг. Родина багата, всі її поважають, то які ж можуть бути розмови?