Дженні здивовано сглядалася на всі боки. Вона ще ніколи не була в католицькій церкві. Напівтемрява, стрільчасті вікна з кольоровим склом, білий олтар, золоте полум’я свічок — все це справило на неї глибоке враження. Відчуття краси й таємниці, сум і туга за втраченим сповнювали її. Здавалося, перед нею саме життя у всій своїй туманній невиразності.

Дзвін все лунав і лунав, і ось з ризниці вийшла процесія хлопчиків. Попереду йшов найменший, чудовий хлопчисько років одинадцяти; він ніс сяючий срібний хрест. Інші йшли за ним парами. У кожного була в руках велика запалена свічка. За ними йшов священик у чорній, вкритій мереживом, сутані, і біля нього два служки. Процесія рушила через головний вихід на паперть. Минуло кілька хвилин, потім два хори, перекликаючись, заспівали латинською мовою скорбне моління про милосердя й спокій душевний.

З першими звуками двері церкви розчинилися. Знову з’явився срібний хрест, свічки, суворий священик, що на ходу проказував схвильовані слова молитви, а за ним — важка чорна труна з срібними ручками на плечах у розмірено крокуючих чоловіків. Дженні завмерла, мов невидима сила скувала всі її рухи. Нікого з цих чоловіків вона не знала. Вона жодного разу не бачила ані Роберта, ані м-ра Міджлі. Серед багатьох людей, які попарно йшли за труною, вона пізнала тільки трьох, — в давноминулі дні Лестер показав їх в театрі чи в ресторані. М-с Кейн ішла перша, спираючись на руку якогось чоловіка; за нею Уотсон, сумний, серйозний. Він швидко поглянув на всі боки, видно, шукаючи очима Дженні; але, не знайшовши її, знову направив свій погляд уперед. Дженні дивилась, дивилась, і серце в неї стискалося все болючіше. Цей урочистий обряд так близько стосувався її, а між тим як безкінечно далека вона всім цим людям.

Процесія наближалась до олтаря, і тут труну опустили на підлогу. На неї накинули біле покривало з чорним хрестом — емблемою страждання, — а навколо поставили високі свічки. З хорів долітали гармонійні співи, труну окропили святою водою, колихалося панікадило, і ті, що молилися, напівголосно повторювали слідом за священиком «Отче наш», а потім — молитву пресвятій діві. Дженні була здивована й приголомшена, але ні чудова церква, ні розкішний обряд не могли пом’якшити гостроту її горя, почуття непоправної втрати. Свічки, запах ладану, піснопіння — вся ця краса доходила до самої глибини її душі, будила в ній глибокий сум. Наче не залишилося нічого, крім скорботної мелодії й присутності смерті. Дженні плакала, плакала. І чомусь здивувалася, побачивши, що м-с Кейн також здригається від ридань.