У середу прибула до Чикаго м-с Кейн. Горе її було безмежним, — так само, як і Дженні, вона щиро кохала Лестера. Пізно ввечері, коли в домі все затихло, вона спустилася у вітальню і довго стояла, схилившись над труною, вдивляючись в любиме обличчя, освітлене запаленими свічками. Сльози текли по її щоках, — вона пригадала, яка щаслива була з Лестером. «Бідний, милий Лестер! — прошепотіла вона. — Бідний мій герою!» — і погладила його холодні щоки й руки. Їй не сказали, що він посилав за Дженні. Ніхто в родині Кейн не знав про це.

А тимчасом у маленькому будиночку на Південній околиці інша жінка в повній самотності зносила біль і муку неповоротної втрати. Всі ці роки в душі її вперто жевріла надія, що, може, коли-небудь вони знову з’єднаються. Правда, він повернувся до неї, повернувся перед самою смертю, але тепер знов пішов. Куди? Куди пішла мати, батько, куди пішла Веста? Дженні не сподівалася більше побачити Лестера; в газетах вона прочитала, що тіло його перевезли в будинок м-ра Міджлі; панахида мала відбутись в одній з найбагатших католицьких церков на Південній околиці — в церкві святого Михайла, прихожанами якої були Імоджін і її чоловік. А потім труну з тілом повезуть до Цинциннаті.

Це було для Дженні новим горем. Їй так хотілося, щоб Лестера поховали в Чикаго, — вона могла б хоч зрідка ходити на його могилу. Але й цього її позбавили. Ніколи вона не була хазяйкою своєї долі. Завжди нею розпоряджалися інші. Цей похорон у Цинциннаті вона переживала як останню, остаточну розлуку з Лестером, ніби відстань могла щось змінити. Нарешті вона вирішила крадькома пробратися в церкву на заупокійну службу. В газеті було сказано, що служба почнеться о другій годині; о четвертій тіло перевезуть на вокзал; рідні супроводжуватимуть його до Цинциннаті. Дженні спала на думку нова ідея: вона може поїхати на вокзал.

Незадовго до того, як похоронний кортеж дійшов до церкви, туди увійшла через бокові двері жінка в чорному, під густою вуаллю, і скромно сіла осторонь в напівтемному кутку. Церква стояла порожня, неосвітлена, і Дженні охопила тривога: чи правильно вона запам’ятала годину й місце; але сумнів її тривав недовго: над головою в неї пролунав розмірений похоронний дзвін. Потім з’явився служка в білому стихарі поверх чорного облачення; він пройшов до олтаря й почав запалювати свічки. На хорах почулися приглушені кроки — це півчі займали свої місця. Увійшли і розсілися на лавах якісь люди — може, знайомі, що не одержали особистого запрошення, може, випадкові перехожі, яких привабив дзвін.