Зазвичай, хоча й не обов’язково, на ранній стадії цього божевілля — а я саме на ній перебував — нам оманливо здається, що ми втрачаємо власне «я», і відчуття це таке гостре, що втамовує весь страх перед болем і все відчуття часу (час — тривожить і лякає). Просто відчувати, що кохаєш, споглядати за присутністю коханого — це і є кінцева мета. Містик, мабуть, теж уявляє небеса на землі як безкінечне споглядання Бога. Лише Богові притаманно (чи було б притаманно, якби Він існував) принаймні не заважати нам далі діставати собі задоволення від поклоніння. Він «основа буття», що стала чимось значно більшим за компроміс. А ще Він незмінний. Проте залишатися адептом людського створіння — хай з якого боку стосунків дивитися — значно ризикованіше, навіть якщо кохана не молодша за тебе майже на сорок років і не байдужа до тебе, м’яко кажучи.

Направду всього за два дні я пережив майже всі стадії «закоханості». (Кажу «майже», бо деякі ще чекають на мене попереду.) У мені зібгався стислий варіант феноменології. Першого дня я був просто святим. Щира вдячність так зігрівала мене й насичувала силами, що я переповнювався чуйністю. Я відчував себе таким привілейованим й уславленим, що образи та навіть спогади про кривду видавалися немислимими. Мені хотілося подорожувати світом, торкатися людей, благословляти їх, оповідати про своє щастя, повідомляти добрі новини, таємницю, що цілий всесвіт керується радістю та свободою, а безкорисливий захват у ньому ллється через край. Того дня я навіть не бачив Джуліан. Я навіть не потребував її. Достатньо було знати, що вона існує. Я міг би майже забути її, як, мабуть, містик забуває Бога, коли сам обертається на божество.

Наступного дня я вже потребував її, але навіть слова «палке бажання» були б занадто грубими, щоб передати те делікатне шовковисте магнітне тяжіння; принаймні таким воно здавалося від самого початку. Моє «я» воскресало. Першого дня Джуліан була повсюди. Другого дня вона, так, була десь, проте чітко визначити місце її перебування не вдавалося; вона ще не була життєво важливою, але я вже потребував її. Другого дня її не було. Це дало життя легкому потягу до стратегій, ледь відчутному бажанню шукати й будувати плани. Майбутнє, що раніше розпливалося від надлишку світла, знову стало чітким. Знову з’явилися перспективи, припущення, можливості. Світ і досі був осяяний радістю та вдячністю, які допомагали шляхетно непокоїтися про інших людей та інші речі. Я розмірковував, як довго може тривати перша фаза кохання. Поза сумнівами, довше, ніж тривала в мене, але теж не вічно. Я переконаний, що за сприятливих умов друга фаза значно триваліша. (Але знову-таки не вічна. Кохання — це історія, кохання — діалектика, воно мусить рухатись.) Отак і сталося, що за кілька годин я пережив те, що в інших людей триває роками.