Суду, як я вже казав, я здавався фантазером. Але вони й близько не уявляли, яким фантазером я був, щоправда, не в їхньому грубому сенсі. Правда, що образ Джуліан буквально не зникав жодної секунди з-перед моїх очей у безсонні години тих страшних днів. Я водночас відчував її цілковиту присутність і цілковиту відсутність. Бували миті, коли я буквально відчував, як кохання розриває мене на шматки. (На що це схоже, коли тебе пожирає велетенський звір? Гадаю, мені відомо.) Цей біль, від якого я мало не зомлівав, раз чи двічі протинав мене, коли я звертався до суду, від нього в мене раптово перехоплювало дух, і це додавало впевненості прибічникам мого божевілля. Імовірно, лише цілковита відсутність надії допомогла мені пережити період роздумів про Джуліан. Якби тієї миті існувала хоча б крихта надії, це вбило б мене.

Душа, розпачливо прагнучи вижити, віднаходить глибші речі. Схоже, ці так звані психологи геть не розуміються на її поривах і червоточинах. Якоїсь миті в чорному видінні я побачив майбутнє. Я побачив цю книжку, яку написав, побачив мого найдорожчого друга П. Л., я побачив себе новою людиною, яка змінилася до непізнаваності. Я бачив віддаленіше й віддаленіше майбутнє. Ця книжка з’явилася на світ завдяки Джуліан, а завдяки книжці мусила існувати Джуліан. Не тому — хоча насправді час не має значення для підсвідомого, — що книжка була рамою, яку їй судилося заповнити, і не тому, що Джуліан була рамою, яку судилося заповнити книжці. Вона сама якимось чином була й залишається цією книжкою, Джуліан — історія самої себе. У цьому криється її обожнювання, а заразом і безсмертя. Це мій подарунок їй і моє остаточне володіння нею. Із цих обіймів їй ніколи не вдасться втекти. Однак — я не ображу цим свою кохану — у чорному склі майбутнього я побачив значно більше за це. І в цьому, якщо мені вдасться висловити його, ховається найглибша причина, чому я примирився з несправедливим вироком суду.

Я відчував, що кожна дрібниця, яка зі мною стається, не лише визначена наперед, але якимось чином у мить, коли відбувається, активно обдумується божественною силою, що тримає мене в пазурах. Часом я відчував бажання затамувати дух, наче мій найменший порух може вплинути на перебіг цієї божественної одержимості. І водночас та сама думка переконувала мене, що найнестямніша боротьба не допоможе уникнути моєї долі. Зала суду, суддя й довічний вирок були лише тінями значно величнішої й реальнішої драми, героєм і жертвою якої я став. Платон зрозумів, що людське кохання — ворота до всіх можливих знань. І крізь двері, відчинені Джуліан, моє життя прослизнуло до іншого світу.