А ще я знайшов вас, мій друже, — вінець моїх пошуків. Чи могли ви не існувати, чи могли не чекати на мене в цьому монастирі, де ми з вами мешкаємо? Це неможливо, мій любий. Чи випадково ви опинилися там? Ні, ні. Мені варто було вигадати вас, і завдяки подарованій вами силі я спромігся б на це. Тепер, правду кажучи, життя видається мені пошуками й аскезою, але до самого кінця загубленими в неосвіченості та мороці. Я шукав вас, я шукав його, шукав знання, непідлегле людям, яке не має назви. Отак я шукав вас довго й печально, і врешті-решт ви розрадили мене за все прожите без вас життя, розділивши зі мною страждання. І страждання стало радістю.

Тож ми живемо вдвох тут, у нашому тихому монастирі, як нам подобається його називати. І так я дістався до кінця книжки. Не знаю, чи напишу наступну. Ви навчили мене жити теперішнім, відкинувши безплідний тривожний біль, що поєднує з минулим і майбутнім жалюгідну вузьку вісь величного колеса бажання. Мистецтво — це марнолюбне й порожнє жалюгідне видовище, іграшка велетенської ілюзії, якщо тільки воно не виходить за власні межі й не рухається в тому ж напрямку. Ви музикант і відкрили мені на це очі в безсловесних найвіддаленіших галузях вашого мистецтва, де форма й суть уже наблизилися до краю мовчання, де відокремлені форми нівелюють одна одну й зникають у блаженстві. Мені невідомо, чи можуть слова подолати той шлях крізь правду, безглуздість і простоту до тиші та на що той шлях схожий. Можливо, я знову щось напишу. А може, відцураюся від того, що, як ви мені пояснили, виявилося лише голою магією.

У якомусь сенсі ця книжка — історія мого життя. Але, сподіваюся, це ще й чесне оповідання, проста історія кохання. Мені б не хотілося, щоб у кінці здалося, наче я у своєму усамітненому щасті якимось чином забув про реальне існування тих, кого зробив своїми персонажами. Я згадаю тут двох. Прісцилла. Нехай я ніколи не зв’яжу докупи точні й випадкові деталі її нещасть і не забуду, що її смерть не була потребою. І Джуліан. Хай би якою пристрасною й напруженою була робота моєї думки щодо твого життя, я не вірю по-справжньому, люба моя дівчинко, що це я вигадав тебе. Ти завжди тікаєш із моїх обіймів. Мистецтво не може уподібнитися тобі, думка не може осягнути тебе. Я не знаю й не хочу знати нічого про твоє життя. Для мене ти зникла в темряві. Я розумію й розмірковую над тим, що десь ти смієшся, ти плачеш, ти читаєш книжки й готуєш страви, ти позіхаєш і, можливо, лежиш у чиїхось обіймах. Нехай я ніколи не заперечуватиму цього й не забуду, як у непомітній реальності мого життя, що мало слухалося часу, я кохав тебе. Це кохання залишиться, Джуліан, воно не зменшилося, хоча й змінилося; це кохання має дуже ясну й дуже точну пам’ять. І воно на диво рідко завдає мені болю. Лише іноді, вночі, подумавши, що зараз ти десь живеш та існуєш, я заходжуся слізьми.