Нікому навіть на думку не спадало, що в неї могли бути мотиви для вбивства чоловіка. Шлюб — дуже відлюдна фортеця. Єдиний вагомий доказ її мотивів (Арнольдів лист щодо Крістіан) я знищив власними руками. Усі повірили в досконалість шлюбу Рейчел, і лише поодинокі свідки набожно торкалися його. Наголошувати на цьому не було потреби. Так само ніколи не йшлося про те, що я мав якісь плани на дружину жертви. Делікатність, проголошена цим взірцевим процесом, забороняла такі думки, навіть якщо вони здавалися очевидними припущеннями. Навіть газети, наскільки мені відомо, не вхопилися за це; імовірно, тому що версія, наче я був закоханий в Арнольда, їм подобалася більше. Тож делікатність, як нерідко буває, стала замінником правди.

На щастя, ще одним результатом цієї мимовільної змови зберігати мовчання стало те, що ім’я Джуліан узагалі не згадували. Нікому не було сенсу втягувати в історію ще й її, бо, з одного боку, я вже й так вскочив у халепу, а з іншого — це могло б мені тільки зашкодити. Тож Джуліан зникла. Наче всі ці фантастичні декорації в залі суду Олд-Бейлі, чиновники в мантіях і перуках, стримані, та все ж награні свідки, радісна публіка були лише частиною магічного механізму, який мав на меті дематеріалізувати Джуліан, наче її ніколи й не існувало. Хоча подекуди її верховна присутність на цій сцені відчувалася так гостро, що мені хотілося знову й знову вигукувати її ім’я. Але я цього не робив. Нарешті я досяг того мовчання, що було мені призначене. Ті, хто знають, зрозуміють моє чудернацьке відчуття полегшення від думки, що тепер, зникнувши у сфері неможливого, вона досягла досконалості. Ця думка по-справжньому дозволяла спогляданню сфокусуватися й полегшити жахливі страждання того часу.

У суто технічному сенсі мене засудили за вбивство Арнольда. (Присяжні вийшли із зали менш ніж на півгодини. Адвокати навіть не доклали зусиль, щоб підвестися зі своїх місць.) У ширшому розумінні — і це теж давало поживу для розуму — мене засудили за те, що я така огидна людина. Я посіяв страх і відразу в серці судці, серцях чесних громадян-присяжних і міцних сторожових псів преси. Мене ненавиділи від щирого серця. Засудивши мене до довічного ув’язнення, суддя задовольнив усіх. Мова йшла про підступний злочин у надзвичайно чистому вигляді: убивство друга через заздрість до його талантів. І здавалося, наче бідолашна Прісцилла теж підвелася з могили й показує на мене пальцем. Мені не вдалося стати другом, не вдалося стати братом. Мою байдужість до зобов’язань перед сестрою, а потім до її смерті підтверджувало чимало людей. Захист, як я вже казав, щосили намагався скористатися цим як доказом моєї психічної нестабільності. Але в очах громадської думки це лише виставляло мене потворою.