Звичайно, з першого погляду стає зрозуміло, що суб’єкт нашого дослідження гомосексуал. Його нарцисизм типовий для людей такого сорту. (Особливо зважаючи на його опис самого себе на початку розповіді.) Його мазохізм (про нього я ще скажу більше), його вихваляння чоловічою силою, його відверта нестача особистості, його ставлення до жінок (про яке вже згадувалося), свідчення про його батьківські моделі поведінки — усе вказує в одному напрямі. Правду кажучи, його неочікувана «непереконливість» на суді, можливо, теж пояснюється цим. Він не вірить сам собі й навряд чи може сподіватися, що йому повірять суддя чи присяжні. Бредлі Пірсон пов’язує брак чіткого самоусвідомлення зі своєю творчою натурою. Але тут він помилково, як багато недосвідчених людей, плутає причину й наслідок. Більшість митців — гомосексуали. Це ніжні люди, схильні до правильних оцінок, позбавлені можливості самоствердження чоловіки й жінки, які через це можуть найкращим чином втілювати в собі цілий світ і надавати йому притулок у своїх душах.

Те, що «історія Бредлі Пірсона» розповідає про його кохання до жінки, не може спростувати нашої теорії. Бредлі сам дає нам усі потрібні докази. Коли вперше (у цій історії) на очі йому потрапляє юна панянка, він плутає її з хлопцем. Він закохується в неї, вважаючи її чоловіком. Статевий зв’язок із Джуліан удається йому, коли вона перевдягається принцом. (А хто, до речі, улюблений актор Бредлі? Найвидатніший з усіх гомосексуалів. Від чого фантазії Бредлі Пірсона злітають вище Поштової вежі? Від думки про хлопчиків, які перевдягаються в дівчат, які вдають, що вони хлопці!) До того ж ким насправді є ця дівчина? (Звісно ж, не варто забувати про її фіксацію на батькові, і немає жодної таємниці в тому, що вона вважає Бредлі замінником батька.) Донька протеже Бредлі, його суперника, ідола, ґедзя, друга, ворога, alter ego, Арнольда Баффіна. Наука запевняє, що це не випадковість. І вона не помиляється.

Коли я кажу, що Бредлі Пірсон був закоханий в Арнольда Баффіна, не варто думати, наче я вдаюся до грубих заяв. Ми маємо тут справу з психологією складної й витонченої особистості. Простіші, більш людські прив’язаності Бредлі могли скеровувати його до іншого об’єкта. Але символом сфокусованої пристрасті й метою кохання для цієї нещасної жертви самоомани був Арнольд Баффін. Саме Арнольда він кохав і ненавидів, саме його спотворений образ з’являвся в течії, над якою схиляється вічно стривожений, вічно захоплений Нарцис. Бредлі визнає (важливе слово), що в Арнольдові та в ньому самому є щось «демонічне». З літературного погляду, будь-який критик зауважить, що Арнольд надзвичайно «слабкий персонаж». І справді, чому вся ця історія здається такою «непевною», наче десь бракує чогось? Чому здається, що чогось бракує? Тому що Бредлі не «каже всієї правди». Він часто каже, що прив’язаний до Арнольда, що заздрить Арнольдові чи що одержимий Арнольдом, але не наважується передати ці почуття у своїй оповіді. Через таке замовчування оповідь, яка має палахкотіти жаром, насправді здається надзвичайно холодною.