— Чому ви не супроводжували звинувачуваного до Ілінґу?

— Я мусив купити квитки до Венеції.

— До Венеції?

— Так, ми з ним саме збиралися поїхати разом до Венеції. (Сміх у залі.)

По суті, Френсісові (мимохіть) удалося додати до доказів лише чергову лиховісну теорію стосовно моїх мотивів, яка звинувачувала мене в гомосексуалізмі й у тому, що я, шалено закохавшись в Арнольда, убив його через ревнощі! Декотрі жовті газети досить довго смакували цю ідею. Утім суддя, напевно, зважаючи на почуття Рейчел, у кінцевій промові не став на цьому наголошувати.

Крістіан була однією із зірок цього процесу. Вона завжди одягалася дуже ретельно й щодня — як незабаром зауважили в пресі — з’являлася в іншому костюмі. «Вишукана заможна жінка» — саме про це мріяли журналісти, тож за дні, поки тривав процес, вона навіть здобула таку-сяку славу, що потім посприяла їй, коли Крістіан вирішила вести бізнес haute couture[133]. Насправді, напевно, саме тоді їй це і спало на думку. Вона дуже переймалася через мене. (Вона теж досить відверто вважала мене винним.) Проте Крістіан не могла нічого із собою вдіяти й насолоджувалася судом. Вона була «порядним свідком» зі всякого погляду. Розмовляла чітко, впевнено та зрозуміло, тож суддя, якому вона, вочевидь, сподобалася, навіть зробив комплімент її свідченням. Присяжним вона теж сподобалася, серед них було кілька чоловіків, які ззиралися, коли її викликали. Проте в руках вправного публічного обвинувальника вона, навіть не помітивши, легко зруйнувала мої докази. Відповідаючи на запитання про наш шлюб, вона створила чітке враження, що я був абсолютно неврівноважена людина, а то й навіть «неприємний тип». («Ви б описали свого чоловіка як вразливу особистість?» — «Ох, страшенно вразливу».) Якоїсь миті її абсолютно ідіотське самовдоволення так схвилювало мене, що я навіть вигукнув: «Оце стара добра Кріс!» Суддя відреагував так, наче хуліган посягнув на її жіночу честь. Якась недільна газета запропонувала їй чималеньку суму за її «історію», але Крістіан відмовилася.

Рейчел, якій усі так жваво співчували, нечасто викликали до зали. Коли ж це траплялося, присутні зітхали з якимось шанобливим поціновуванням. Дивно, але навіть тоді я теж відчував, що високо ціную її, наче вона була інструментом Бога. Тоді мені здавалося, що це відчуття — складова якогось легковажного почуття провини, але пізніше я вже думав про це інакше. У Рейчел було щось величне. Вона не уникала мого погляду, не поводилася механічно й не скидалася на сновиду, як можна було сподіватися. Рейчел трималася зі скромною простотою, розмовляла лагідно й переконливо правдиво, що справляло враження на всіх, навіть на мене. Я пам’ятаю, як вона сказала: «Знаєте, у мені ще горить вогонь. Вогонь». Тоді я навіть не уявляв, як люто й чисто він може розгорітися.