Я навіть збирався написати, що «не звинувачую її», але це було б неправдою. Хоча, з іншого боку, не можна сказати, що я звинувачував її. Те, що вона скоїла, було жахливо — ницими були і вбивство, і брехня. Проте гадаю, що мій моральний обов’язок перед нею — зрозуміти, що вона накоїла, подивитися на її вчинок і спробувати осягнути його. «І в пеклі не знайдеш страшніше люті, ніж в знехтуваної тобою жінки»[131]. З одного боку, це могло мені лестити. З іншого — було в цьому щось варте захоплення: видатна сила духу, видатна воля. Адже я навіть не уявляв, що вона керувалася дріб’язковим легкодухим бажанням захистити себе. Що вона відчувала, поки тривав суд, і згодом? Можливо, гадала, що мені якимось чином удасться виплутатися. Можливо, вона лише надзвичайно повільно, захищаючи себе, вживалася у свою згубну фінальну роль.

Була в цій ролі навіть якась досконалість. Якась досконала помста двом чоловікам її життя. Деякі жінки ніколи не пробачають. «Я не дала б йому навіть волосини зі своєї голови, щоб він міг повіситися. І пальцем не поворухнула б, дивлячись, як він помирає». Значно пізніше я дізнався, що Крістіан навідувала Арнольда у Франції. Але, безсумнівно, воля, яка скерувала той молотоподібний удар, визріла значно раніше. Коли я мигцем помітив її на початку своєї розповіді, вона вже мала сталеву силу. Тут майже не було чому дивуватися. По-справжньому мене здивувала сила відчуттів Рейчел до мене. Щоб виникла така видатна ненависть, знадобилася чимала любов. Я просто не помічав, що Рейчел кохала мене. Вона мусила бути глибоко закоханою в мене, щоб так вагомо й послідовно брехати заради мого знищення. За це її варто було поважати. Пізніше, мабуть, я відчув цю повагу. Ні, я не «звинувачую» її, але й не «виправдовую». Я не певен, що таке «прощення». Я знищив свою прихильність, я «відпустив її» і не відчуваю між нами пронизливої об’єднувальної обрáзи. У якомусь невиразному сенсі я навіть бажаю їй добра. Люди часто вважають прощення емоцією. Це не так. Прощення — це радше припинення емоції. Отже, напевно, я насправді пробачив її. Хіба має значення, яким словом це називати? Правду кажучи, вона була інструментом, який неабияк став мені в пригоді.

Кілька разів я звинувачував її, а потім забирав свої звинувачення. Не так-то й легко врятуватися, скориставшись кимось іншим, навіть якщо це чесно. Подекуди — важко це описати — я мало не втрачав глузд від почуття провини, провини всього мого життя. Хай би хто опинився на лаві підсудних, він почуватиметься винним. Я купався у своїй провині та її непристойності. Деякі газети писали, що я, схоже, насолоджувався судом. Я ним не насолоджувався, але дістав від нього насичені й цілісні враження. І вдавалося мені це лише тому, що тоді в Англії вже скасували смертну кару. Я не зміг би незворушно подивитися в очі катові. А нечітка перспектива ув’язнення не надто займала мене, зважаючи на мою нову, бурхливішу та яскраву, свідомість. (Правду кажучи, неможливо заздалегідь уявити собі, що таке тривале ув’язнення.) Мені примусово подарували новий стиль життя, і мені нетерпляче хотілося вивчити його. На мене (нарешті) чекав власний хрест чималих розмірів, і на ньому написано моє ім’я. Не схоже було, що ним можна знехтувати. Я ніколи в житті не почувався пильнішим і живішим, тож тепер озирався з вигідного становища своєї свідомості на того, ким я був: сором’язливого, недосконалого, уразливого чоловіка.