Щодо музики, про яку місіс Беллінґ різко каже, що вона уособлення всіх видів мистецтва, але не їхня королева: я не схильний сперечатися. Направду, я — саме той, хто може оцінити її аргумент. Я відомий як музикант, але цікавлюся всіма видами мистецтва. Музика зіставляє звук та час і таким чином виявляє останні межі людського спілкування. Проте різні види мистецтва формують не піраміду, а коло. Вони захищають зовнішні кордони мови, а її вдосконалення — потрібна умова для всіх простіших форм спілкування. Без цього захисту людина повернулася б до рівня тварин. Те, що музика вказує на тишу, це ще один образ, використаний Бредлі. Усі митці мріють про тишу, до якої вони змушені ввійти, як деякі тварини, що для розплоду повертаються в море. Творець форм приречений на безформність, навіть якщо ризикує, що вона його згубить. Що б робив Бредлі, якби залишився серед живих? Чи написав би він наступну книжку, нарешті визначну? Можливо. Людська душа сповнена сюрпризів.

Бредлі помер добре, ніжно, спокійно, як пристало людині. Я чітко пам’ятаю просте вразливе здивування, коли (я був присутній при цьому) лікар повідомив йому найгірше. Він мав той самий вигляд, що й колись, коли не втримав великий порцеляновий чайник і побачив, що розбив його. Він вигукнув: «Ох!» — і повернувся до мене. Далі все відбулося швидко. Незабаром він уже не вставав із ліжка. Нетерпляча рука смерті ліпила його, зовсім скоро перетворивши галову на череп. Він не намагався писати. Розмовляв зі мною, просив пояснити якісь речі, тримав мене за руку. Ми разом слухали музику.

Уранці свого останнього дня він сказав мені:

— Мій любий друже, мені так шкода… що я й досі тут… набридаю вам. — А потім додав: — Не здіймайте галасу, обіцяєте?

— Про що це ви?

— Про мою невинність. Воно того не вартує. Тепер це вже не має значення.

Ми слухали Моцарта по приймачу Бредлі. Пізніше він озвався:

— Я шкодую, що не написав «Острів скарбів».

До вечора він став зовсім слабким і ледве міг говорити.

— Любий, розкажіть мені…

— Що?

— Про ту оперу.

— Яку?

— «Кавалер троянди». — Після цього він трохи помовчав, а потім сказав: — Як вона закінчується? Той юнак… як його звуть?..

— Октавіан.

— Він залишився з Маршальшою чи покинув її та знайшов собі молоденьку дівчину, свою однолітку?

— Він знайшов собі однолітку й пішов від Маршальші.

— Що ж, це було правильне рішення, чи не так?

По тому він повернувся, тримаючись за мою руку, і зручно вмостився, наче збираючись поспати. І заснув.