Але навіть це нічого не пояснює. Пірсон сказав, що кожен митець — мазохіст власної музи. Утім, напевно, тепер він уже й сам зрозумів, що це неправда. (Саме в цьому, імовірно, й ховається ключ до його поразок.) І більшої неправди не існує. Обожнювання фокусується на собі самому. Той, хто обожнює, уклякає, як уклякав Нарцис, аби подивитися на воду. Доктор Марло каже, що митці надають у своїх душах притулок цілому світові. Так. Але в цьому разі вони не можуть бути нарцистичними. І, звичайно, не всі митці гомосексуальні. (Що за дурниці!) Мистецтво — це не релігія, не обожнювання й не нав’язлива думка, яка змушує діяти.

Хороше мистецтво не таке. Митець не має господаря. Ні, в жодному разі.

Джуліан Беллінґ

Містер Локсій, прочитавши написане мною, зауважив, що я не сказала, на чий бік схиляюся — Пірсона чи матері. Я не бачила їх і не спілкувалася з ними роками. Природно, що я підтверджую (у цілому) версію моєї матері. Утім, слова Пірсона теж правдиві. Щодо містера Локсія, стосовно якого виникають домисли, здається, я знаю, хто він. Він зрозуміє, якщо я скажу, що мої почуття до нього сплутані. Цікаво, чи важить щось для нього правда?

Я відчуваю, що заради справедливості маю додати ще дещо. Гадаю, що дитина, якою я була, кохала того чоловіка, яким був Пірсон. Але словами описати це кохання неможливо. І точно не його словами. Це його літературна поразка.

Післямова редактора

Післямова редактора

Коли всі потрібні документи вже було зібрано, мій любий друг Бредлі Пірсон помер. Помер у в’язниці від швидкоплинного раку, який виявили невдовзі по тому, як він завершив книжку. Я був єдиний, хто оплакував його.

Зрештою, сказати мені залишилося не так багато. Я мав на думці написати як редактор довгий критичний есей, сповнений моралі. Я з деяким задоволенням чекав, як напишу останнє слово. Але смерть Бредлі зробила довжелезний коментар зайвим. Смерть не може змусити мистецтво замовкнути, вона може лише порадити, де поставити пробіл чи витримати паузу. Тож мені залишається сказати небагато. Почувши голос правди, читач упізнає його. А якщо не впізнає, йому ж гірше.

Не можу втриматися від кількох коментарів (більшість із них очевидна) з приводу післямов. Місіс Беллінґ пише — і почасти це правильно, — що слова призначені для приховування. Але авторам післямов не вдається скористатися цією властивістю слів. Насправді ці люди виставляються напоказ. Скажімо, кожна леді стверджує (чи припускає), що Бредлі кохав саме її. Навіть джентльмен стверджує це. Зворушливо. Утім, це дрібниця, на яку варто було сподіватися. Так само очікуваною стала їхня брехня. Місіс Баффін бреше, щоб захистити себе. Місіс Беллінґ — щоб захистити місіс Баффін. Як доречно спогади місіс Беллінґ утратили чіткість! Цю жалість можна зрозуміти, хоча мати роками не спілкувалася з донькою. «Доктор» Марло, який на суді казав правду, тепер боягузливо відмовляється повторювати її. Я чув, що адвокати місіс Баффін погрожували йому. «Доктор» Марло не герой. І за це ми мусимо пробачити йому. Бредлі, який ніколи не побачив цих сумних «післямов» до свого твору, так би й учинив.