І хай би як учинив, хай би що подумав Бредлі, важко не жахатися дріб’язковості цих авторів. Кожна їхня замітка — самореклама, часом тонка, а часом вульгарна. Місіс Гартборн рекламує свій салон; «Доктор» Марло — свою псевдонауку, свій «консультаційний кабінет», свою книжку; місіс Баффін шліфує вже й так добряче розтиражований образ стражденної вдови. (Коментарі їй не вдалися.) Принаймні вона щиро зізнається, що, коли Бредлі опинився в тюрмі, він помер для неї. Місіс Беллінґ рекламує себе як письменника. До її ретельно написаного невеличкого есею я ще повернуся за мить. (Чи зізнається вона, що Бредлі вплинув на її літературний стиль? Вона теж щосили намагається це приховати!) Напевно, живі завжди можуть обдурити мертвих. Але ця перемога пустопорожня. Витвір мистецтва сміється останнім.

Зібравшись оприлюднити цю книжку, я мав на меті дві речі. По-перше, подарувати публіці літературний твір. За своїм характером я імпресаріо та вже не вперше допомагаю із цим. По-друге, я хотів реабілітувати честь мого любого друга, коротше кажучи, зняти з нього звинувачення в убивстві. Те, що я не дістав жодної допомоги ані від місіс Беллінґ, ані від «доктора» Марло, як я вже казав, не здивувало мене, хоча й засмутило. За довге життя я бачив чимало людських створінь і зрозумів, як мало доброго можна від них сподіватися. Щоб досягти своєї другої мети, я сподівався написати власний довгий аналіз, схожий на досьє детектива, де зазначив би розбіжності, вдався б до припущень і сформулював би висновки. Але я вирішив обійтися без цього. Частково через те, що Бредлі помер. А смерть доручає істину ширшому й вагомішому суду. А ще частково тому, що, перечитавши розповідь Бредлі, відчув: вона сама говорить за себе.

Залишилося дві речі. Одна з них — коротко відзвітувати про останні дні Бредлі Пірсона. Інша — вирішити питання (лише теоретично — факти я залишу на її совісті) з місіс Беллінґ. Почну я саме із цього, хоч і коротко. Мистецтво, моя люба місіс Беллінґ, значно витриваліша та грубіша рослина, ніж здається вам, судячи з вашого надзвичайно літературного допису. Ваша красномовність, яка, боюся, межує з романтикою, ба навіть сентиментальністю, — це красномовність юності. Ви зрозумієте це, коли подорослішаєте в мистецтві. (Можливо, тоді вам навіть випаде честь зрозуміти Шекспірову вульгарність.) Про душу ми завжди висловлюємося метафорично; і цими метафорами варто швидко скористатися й одразу викинути геть. Говорити про душу прямо ми можемо, напевно, лише з близькими людьми. Саме тому моральні філософствування марні. Жодна наука не переймається таким. І не має таких глибин, із яких вам, місіс Беллінґ, або якійсь іншій людині відкрилося б нарешті розуміння, чим живиться, а чим не живиться мистецтво. Чому ви так палко бажаєте поділити того чорного здорованя навпіл, чого ви боїтеся? (Відповідь на це питання може багато пояснити вам.) Сказати, що видатне мистецтво може бути таким вульгарним і порнографічним, як йому заманеться, означає нічого не сказати. Мистецтво має багато спільного з веселощами, грою й абсурдом. Місіс Баффін каже, що Бредлі був посміховиськом. Усі людські створіння — посміховиська. Мистецтво оспівує це. Мистецтво — це пригодницькі оповідання. (Чому ви глузуєте з пригодницьких оповідань, місіс Баффін?) Звісно ж, воно також має багато спільного з істиною, воно створює істину. Але відкрити йому очі на це може що завгодно. Навіть еротичне кохання може. Синтез Бредлі видається наївним, можливо, так і є. За єдністю мистецтва можуть ховатися відмінності, але за відмінностями причаїлася єдність, і як далеко може вдивлятися в цей образ людська істота, а як далеко мусить дивитися митець? Мистецтво наділене власним аскетизмом. Над аскетизмом філософії воно може лише поглузувати.