З того періоду мого життя в спогадах залишилися лише туманні латки, лише окремі сцени. Забуття милосердне. Людські створіння забувають значно більше, ніж зазвичай вважають, особливо після потрясіння.

Від тих подій минуло не так багато часу. Проте для молодої людини ці роки видалися довгими. Тепер мене від тих подій відділяють століття. Я бачу їх у звуженій перспективі й себе серед них — дитиною. Це історія старого чоловіка та дитини. Я кажу так, вважаючи цю історію літературним твором, хоча й розумію, що йдеться про мене саму. Чи залишаємося ми такими самими, як у дитинстві? Що в нас залишається незмінним? Я була дитиною, я визнаю це й водночас не можу себе впізнати.

Наприклад, процитований лист. Невже я написала цього листа? (Невже він зберіг його?) Це здається немислимим. І ті слова, які я казала (начебто). Зрозуміло, що вони — вигадка чиєїсь чужої уяви. Часом та дитина на все реагує занадто по-дитячому. Тепер я здаюся собі «розумною». Чи могла розумна я бути тією дитиною? Подекуди там є роздуми, які не могли спасти мені на гадку. Думки, які просочилися просто з голови автора. (Я не надто переконливий «персонаж».) Хіба я не була розгубленою, наляканою дитиною в абсолютно новій ситуації? Так, мені це здається літературною вигадкою.

Мій батько абсолютно мав рацію, коли не заохочував мене до письменництва. А Пірсон помилявся, коли заохочував. Тепер я це розумію. Немає сенсу писати в ранньому віці, коли ще нічого не розумієш, не володієш майстерністю й перебуваєш у полоні власних емоцій. Свої юні роки краще витратити на навчання. Пірсон стверджує, що мій батько був невисокої думки про мій хист. Насправді все було навпаки. Мій батько був чоловік, який часто казав зовсім не те, що думав, через скромність або страх зурочити. Таке нерідко трапляється.

Доктор Марло називає книжку «холодною», і його можна зрозуміти. У цій книжці чимало теорій. З іншого боку, це дуже «гаряча» книжка (аж занадто «гаряча»), сповнена невимушених особистих емоцій. А ще поспішних суджень, часом не зовсім правильних. Можливо, над нею потрібно знову і знову розмірковувати, як над поезією. Можливо, над кожним романом потрібно весь час розмірковувати, і по-справжньому видатний письменник пише лише один роман. (Флобер?) Моя мати правильно називає мене письменницею, але помиляється щодо моєї галузі. (Я поетка.)

Тож словами я оперую обережно й не витрачаю їх дарма. В одному з уривків Пірсон пише про тишу. Ця частина мені сподобалася. Мабуть, він має рацію, коли каже, що пережите нами стає дорожчим, коли ми мовчимо про нього. Як і у випадку з двома людьми, розмова зі стороннім руйнує все. Мистецтво потаємне потаємне потаємне. Але воно володіє даром мови, інакше не змогло б існувати. Мистецтво публічне публічне публічне. (Проте лише тоді, коли хороше.) Мистецтво коротке. (Не з погляду часу.) Це не наука, не кохання, не влада і не служба. Але це їхній єдиний справжній голос. Це їхня істина. Вона заглиблюється й не патякає зайвого.