Так і пішла Килина, не заспокоївши свого серця. Аж поки сонце зійшло, ходила все коло хліва й прислухалась до шамотіння корови.

…А коли зайнялась рожева зоря, в хату вскочив Микита Гордійович і ледве промовив:

– Тікайте, хлопці, їдуть!

Як убачив Кажан лице Микити Гордійовича – одразу зійшов і хміль, і сон.

– Куди ж ховатись? – забігав він по кімнаті й раптом став як стовп. Очі витріщив, з місця не рушить і так жалібно до дячка звернувся:

– Що ти наробив, Нечипоре? Було б же зарання сховатись куди-небудь.

– Було б, – перекривив Нечипір і сплюнув.

…Як кішка стоїть він біля дверей: от-от плигне кудись. Шию витягнув, нібито вищий став. Обличчя червоними плямами взялось.

Прокинувся й Онисько, розпух весь, і каже таким насмішкуватим голосом:

– Оце – атльоти, вже й полякались!

– Тікайте в мій очерет, – сказав Микита Гордійович. Кулею вискочив з хати. Кажан по дорозі згадав, що рушниці забули. Микита Гордійович махнув рукою:

– Та що там про одрізи думати, як «вони» вже цепом ідуть по селу!

Бігли через городи на луки. Зупинились біля розбитої блискавкою верби, перевели дух.

Микита Гордійович указав те місце, де безпечніш було, і вони побігли в болото. Через дві хвилини зникли в очереті.

На селі гавкали собаки – завзято, погрозливо.

Постріл один, другий. І знову тихо. До села вступав загін червоноармійців.

IV

IV

Кажан присів навшпиньки й ледве чутно, спроквола, промовив: