– Інші, може, вже й розплатились, – кинув він. – Та й мене не забувай, бо не один ти тут.

Зрозуміло Нечипорові, чого це Кажанові самому розквитатись прийдеться. Натякає, певно, на його: мовляв, стане осторонь, а його, Кажана, розстріляють. Але це дурниця: хитрує, бельбас, не знає, як вигородити себе.

В цей час нібито хтось когось покликав. Нашорошились – нема. Але в другий раз уже Кажан попередив.

– Хло-о-пці! – нарешті долетіло з очерету. Кажан заметушився й ледве не впав з корча. А коли голос покликав іще ближче, дячок спитав пошепки:

– Хто там такий?

– Це я, Ванько Петренячий, – долетіло з гущавини і забулькотіло по воді.

– Чого тобі треба? – знову запитав дячок.

– Та їсти приніс.

Почуття голоду зразу дало знати про себе. Хай буде, що буде, – аби наїстися. Кажан уперед дивиться, – очі як у вовка: голодний. Так в отряді не приходилось голодувати.

– Це Килина сліпа прислала, – казав хлопчик, оддаючи клуночка. – Молоко тут та хліб. Просила, щоб корову не одібрали.

Нечипір усміхнувся: де там уже одбирати!

Їли із смаком, опережаючи один одного. Коли в горнятку нічого не залишилось, почували, що тільки роздратували себе. Кажан утер губи рукавом і сказав:

– Мало.

– А вона казала, що й завтра пришле… Почали розпитувати, як на селі, чи великий загін стоїть. Розказував Ванько багато, а того, що треба, – не знає: мовляв, де там йому до справи, коли дядьки там такі гарні поприїжджали.

– А не бачив, скільки їх? – спитав Кажан.

– У нас двоє стоїть… Книжку мені подарували… а далі ще кільканадцять.

– А довго вони тут будуть, не чув?

– Мабуть, недовго. Казали, тільки позавтра виставу зроблять. А там, мабуть, і поїдуть… А може й ні!

Кажан нахмурився, повернув обличчя вбік і – мало не скрикнув. Крізь очерет дивилась на нього пара очей.

– Дядю, чого ви так зблідли? – спитав хлопчисько.