А Кажан, що все більш загублював свої людські форми, гудів:

– Отож і пісок… Да! В пісок, як у нас, треба садовити картошку з гноєм. Тоді й буде більш од кулака. Германець не дурак!

Потім змовк і довго переступав з однієї ноги на другу. Почувалось, що головного він ще не сказав. То був лише вступ до чогось жорстокого, що повинно трапитись на воді, розбуркати цей байдужий очерет і розрядити напружену атмосферу.

Дячок хвилювався. Робилось зимно і трясло: зуб на зуб не попадав.

І от спершу тихенько, потім голосніш завило на корчах: «Ву-у-у». «Це кажан», – метнулося дячкові в голові і знову стукнуло в голову: «любов».

– Куди ви мне призвели? – раптом сказав Кажан.

– Призвели? – розгублено спитав Нечипір.

– Да, призвели… Микита їсти не принесе… Атож! Він говорив на ввесь голос, і від голосу йшла луна до річці. В Грушівці кричали завзято півні.

– Якби знати про амнестію. Як воно… ну?..

– Мабуть, помилують, – кинув дячок і чомусь сам перелякався свого голосу.

– Помилують? Не знаю… мабуть, не всіх.

Кажан, як велетень, стояв перед дячком, навіть цей голос розпачу був не його, а когось другого, що сховався за ним в очереті.

Кажан мало не плакав і довго говорив про те, що він нічого нікому не зробив, що його одурили, що він невинний. Але була якась безвихідна упертість у цих словах, і Нечипір зрозумів: свідків Кажанові не треба. Що було – того нема. Кажан невинний. І знову боліла голова, а в висках знову стукало.

Десь далеко падала вода, і здавалось іноді, що це торохтить по бруку віз. Вже не перекликались і півні. Затихли перед світанком. Тільки хмари, як і раніш, сунули кудись та шарудів від легкого подиху очерет. '

Раптом розтянувся постріл. Загавкали собаки, і заіржав десь кінь.

Замовкла вже й балабайка.

І чує тут дячок напружений голос:

– Нечипоре!

– Що таке? Я тебе слухаю.

– Нечипоре, ти не скажеш? Ти нічого не скажеш? – говорить Кажан.