Побачив Нечипір обличчя Кажанове й зрозумів: «Пропали!» Ванькові теж, мабуть, страшно стало, бо хтів кинутись назад, а ноги не несуть, нібито прив'язані.

– Діду Кудря, де ви є? – проскиглив він жалібно.

Дивиться – у Кажана знову обличчя почервоніло.

– Так ти не сам прийшов? – зідхнув з полегшенням Кажан.

– От ще дурне! Чого ж ти не сказав? – кинув дячок і подивився в гущавину: – Чого ви прийшли, діду?

– Як це, господи, чого? Вам же, бідненьким, мабуть, тут нелегко стояти.

– Ну?

– Навшпиньках, кажу. Це хоч би кому. Біда з вами, хлопці! Жалько мені вас, та й годі!

Скаржився далі Кудря, що занапрасно його вчора Кажан вилаяв. Довго говорив дід, а Нечипір думав: «Прокляті люди, навіть умерти спокійно не дають».

ДІд Кудря зовсім розійшовся, навіть доліз до корчів і розказував:

– Дивлюсь – хлоп'я біжить до очерету. Я за ним. Міркую – безпремінно до них. А як догнав – призналось. Спасибі, небрехлива дитина. Ну, оце й побачив вас.

Ще раз пожалів, що на корчах стояти прихопиться, і нарешті догадався, що вже час йому й додому поспішати. За кілька хвилин дід і хлопчисько зникли в гущавині.

День хилився до вечора. Синя хмара хоч і повагом плазувала, але вже майже половину неба охопила. Сонце остільки до обрію схилилось, що його вже не видно було за очеретом. Лише золоте проміння проточувалось і лягло на синю воду, що відбивала на собі охмарені рожеві плями. Рипів деркач. На селі іржали коні.

…«Кінні», – подумав дячок. І хтілось, щоб були піші. Злість брала на діда й на хлопця. Наче з неба скотились. Невже не можна було роздивитись усе як слід?

Згадав Микиту Гордійовича. «Яхида! Хоч би їсти приніс». Але зате трішки заспокоївся за Ониська: мабуть, не викаже. А Кажан ще темніш, ще похмурніш робився. І тоді знову стискало серце.

Не хотілось говорити. Навіть слова виходили з легенів якісь чудні, кострубаті, ніби на шмаття розірвані.

В очереті сумніло. Знову прошумували шпаки й зашарудів очерет.

Думав про життя. Згадав Килину: «Дурна!»

V

V