– Ді-іла!

Нечипір, як і раніш, стояв нерухомо, мовчки устромивши погляд кудись у даль.

На корчах було дуже незручно. Перш за все ніяк було присісти, бо прийшлось би ввесь час держати ноги в воді, по-друге, призвичаїтись босоніж до гостряків – теж не легка справа.

А жити тут невідомо скільки прийдеться. Принаймні доки не виїде з Грушівки отряд, покинути це місце небезпечно. Куди там, – мабуть, усе село облазили, в кожну хату заходили. Вийди тільки – так тебе й підхоплять.

– Люди ж які,– каже Кажан, – сьогодні одному богові вклоняються, а завтра другому. Не встигнеш із очерету вилізти, як уже вкажуть, де ти є…

«Так!.. Різні люди бувають, – продовжує далі думати Нечипір. – Інший так і розпиняється перед тобою, а за очі готовісінький у спину ніж устромити».

Особливо хвилює дячка Онисько: це ж такий мізерний чоловік. Що він надумав? Чи не викаже? І пробігають по спині холодні колючки. Сидіти ж треба. Нічого не вдієш. Тепер уже тікати нікуди.

Дивиться на Кажана. Читає на обличчі:

«…Чого я забіг із тобою в Грушівку? Показати, з якими людьми валандаюсь? Не варто було!..»

Думає, мабуть, що то є він, дячок. «Мабуть, здаюсь йому нікчемним. Вигляд у мене який?» – і подивився у воду. Потім знову на Кажана.

В очереті тихо. Іноді забреде на лисину дике молоде курча і, побачивши людей, швидко закрутить голівкою й пурхне прожогом у гущавину. Потім по річці пройде дикий пташиний крик. На воді, біля корчів, як у люстерці, відбився шматок блакитного простору. Зелений перстень водяних трав боязко зазирає сюди. А по стрункому стану очерету пробігає легке тріпоніння: – «Ч-і-іч!» – і зникло. Високо над головою пролетіли качки.

– Мабуть, і Бурися піймали вже… звісно! Може, й розстріляли вже… Авжеж не помилують. Діла!

Кажан став на ввесь зріст і, як кінь, що десь застоявся, спирався то на одну, то на другу ногу. Сплюнув.

– Хоч би табаку захватили… А тепер і живи, як хочеш.

Нечипір мовчав. Почував, що Кажан до нього недоброхітне ставиться, й хотілось йому як-небудь задобрити. Не знав. Пожалів, що послухав Бурися. Ця людина, що чарувала його цілий рік, тепер робилась звичайною й навіть непотрібною.

Зате розкуйовджена постать Кажанова раптом почала якось перетворюватись, і він не міг уже глузувати з неї.

– Ну, чого ж ти нічого не кажеш? – кинув Кажан.

Нечипір здригнув. Провів по голові долонею – боліла після випивки. Проте вона, мабуть, боліла й Кажанові.

– Чого я нічого не кажу? – сказав він. – Що ж я буду говорити?

– От тобі й маєш: що ж це ми на печі лежимо, чи що? Треба щось думати.