«…Треба думати – це він правду говорить. І саме мені думати». Але придумати нічого не міг і кинув:

– Будемо ждати. Може, поїдуть сьогодні.

– А як не поїдуть?

– Не поїдуть?.. Ні, як же, поїдуть!

– Тьху! наче пообіцяли йому… – сплюнув Кажан. – А я кажу – не поїдуть!

Тоді стало якось дражливо. І тому, що він не міг чогось розумного порадити, відчув себе дячок майже нікчемним, тим більше нікчемним, що постать Кажанова робилась загадковою й навіть страшною.

Хотів сказати щось бадьоре, а вийшло огидно слізливо:

– Не треба, братіку, серчати. Хто ж винен у тім, що приключилося?

Дячок подивився на Кажана. Бачив, як той похилив голову, – мабуть, і йому стало ніяково. А голова ще більш боліла, ніби її хтось обценьками схопив.

От уже сонце й на полудень повернуло, а чуток ніяких. Микити Гордійовича нема, а обіцяв був прийти, коли виїдуть, «…Може, його вже забрали?» – стиснуло серце дячкові, і знову пригадав він Ониська.

Кажан скаржився, що вже їсти хочеться. Нечипір почував те ж.

З далекого заходу підіймалась величезна синя хмара. Повагом сунула вона з обрію вгору, охоплюючи мало не ввесь краєвид. Над очеретами стрілами носились ластівки, а десь скиглила чайка: різко, нібито в неї були не пташині легені. Пурхали зграями шпаки.

Кажан знову підвівсь і злосливе сказав:

– Сволоч!

– Що ти кажеш? – спитав дячок.

– То кажу, – зло усміхнувся той, – що інший страждає, а другий здається. Приміром, надіявся я на декого із своїх, а получилось – ніщо. Так, аби казати та вводити нашого брата.

– А ти що – маленький? Не знаєш, куди тоді йти? – суворо кинув дячок: йому раптово прокинулась ненависть.

Кажан, мабуть, уже не чекав бачити таким свого приятеля й змішався. Змішався він, правда, не на довго, бо Нечипір знову відчув себе безсилим.

– Робили всі, а розквитатись одному, мабуть, прийдеться, – казав Кажан далі.

Дячок подивився на нього: стоїть блідий і щелепи розвернуло, тільки нібито понижчав.