– Як же так не зовсім? Ну?.. – вона вмить вхопила його за руку й прошепотіла. – Ах ви Потопчику! Вас не Потапом, а Потопом треба було б назвати.

Мужчина здивовано подивився на Спиридонову і промовив:

– Яка ви чудна дівчина… їй-богу!

– От бачите! – підхопила Спиридонова. – І ви кажете, що я чудна. І всі кажуть. А я от думаю, що непросто непорозуміння. І я вам, коли хочете, доведу… Ну от, скажім, так: ви знаєте, що вас чекає в моїй квартирі?.. Саме в тій, куди я вас зараз веду? Не знаєте?..

– Не знаю!

– Уявіть собі,– усміхнулась Спиридонова, – я теж не знаю. Веду… і не знаю. А втім, досить, давайте ще помовчимо.

Вона сказала це останнє таким тоном, що Марченко вже не наважувався розпочинати нову розмову, і тому дальшу путь вони продовжували мовчки.

З вулиці Карла Лібкнехта вони звернули й пішли по глухих нагірних заулках. На півдороги до квартири Спиридонової їх наздогнав мужчина з важкою текою в руці. Власне, назвати цього нашого нового героя мужчиною якось важко було: він скоріш подібний був на обпатране курча, але у всякому разі вияснилось, що це не хто інший, як «відомий харківський опозиціонер»[421] – Коля Хрущ. Держав він голову на лівому плечі і чи то весь час чомусь дивувався, чи то весь, час збирався комусь розповісти щось надзвичайно секретне.

– Драстуйте! – сказав він, рівняючись із Марченком[422].

– От і Коля, – зрадівши, кинула Спиридонова. – Це – до речі: ти мені, Коля, дуже потрібний.

Товарищ Хрущ враз почервонів, наче потреба, яку відчувала Спиридонова, носила надзвичайно інтимний характер.

– Я знаю, Лідусю, – поспішно сказав він. – Ти, будь ласка, не турбуйся. Я знаю!

Між Спиридоновою і новою людиною зав'язалася розмова і тому Марченко поцікавився:

– Може, я вам перешкоджаю?

– Боже борони! – поспішно заперечила Спиридонова. – Ви мене мусите обов'язково провести додому. Я вас дуже прошу, товаришу!

Вона і на цей раз подивилась на нього повним тривоги поглядом, він і на цей раз піддався її проханню. І, можливо, вони б решту путі пройшли мовчки, коли б не Коля Хрущ.

Товариш Хрущ, що йшов до цього часу спокійно, раптом, ні з того ні з сього, загортався і, озирнувшись назад, тихо й таємничо промовив:

– Ви, безперечно, знаєте про останню секретну постанову Політбюра?

– Себто про яку це секретну постанову? – буркнув Марченко.

– Ну, та про ту ж, що… – І товарищ Хрущ потягнувся до вуха свого однопартійця.