– Ну, заспокійтесь! Заспокійтесь! – Марченко остаточно розгубився й розвів руками. – Не знаю, що й робити з вами.

– Що вам зі мною робити?.. Ви не знаєте? Так тоді я вам пораджу… От скажіть мені, я – маленька?.. ну, чого ж ви мовчите? Я – маленька?

– Ну, ладно, маленька.

– Ну, так от: беріть мене, маленьку, несіть мене до мосту і вкиньте в Лопань… Добре? І побачите ви тоді, як далеко-далеко занесе мене весняна каламуть… І не буде тоді Ліди Спиридонової ніколи! Ви мене розумієте? Ніколи!

Останні слова вона майже прошепотіла. Вона подивилась на свого супутника очима, повними страждання, і стрілки її химерних брів на цей раз не розлетілися до зачіски. Її безцвітні очі якось миттю погасли. Промовила вона свою останню фразу з великим почуттям, але в тоні її голосу прозвучало тільки одне: мовляв, туди їй і дорога – Ліді Спиридоновій!

– Що значить – не буде Ліди Спиридонової – сказала вона. – Що значить – ніколи, ніколи не буде Ліди Спиридонової?.. Про це я вас, товаришу, поінформую колись, а зараз – ходімте!

Вона взяла його під руку, і вони пішли. І чи то Марченко не вмів як слід ходити, чи то вона не находила в собі енергії й бажання міцно притиснутись до нього – у всякому разі, вони йшли «підруку» приблизно так, як іде сліпий з проводирем. Спиридонова мовчала.

Над городом уже стояло чисте небо і сонце розкидало свої теплі проміння. Післядощове повітря пахло тим ледве вловимим і надзвичайно приємним запахом, що завжди асоціюється з народженням нового, досі невідомого життя. Всюди шелестів симпатичний міський гомін і всюди, під ногами веселих балакучих пішоходів, тротуари фаркали бризками дощової води. І не тільки асфальт, але і звичайний сірий булижник почав блискати й переливатися в срібних ромбиках відзеркаленого сонця. На темно-синій грозовій полосі підвелася, як і завжди прекрасна, райдуга й, закоронувавши город, урочисто повисла в прозорому етері. Уже бігли автобуси, дзвеніли трамваї й між ними метушилися візники.

Спиридонова, що деякий час ішла в задумі й мовчки дивилася в землю, раптом сказала:

– Ну от – і пройшов потоп! І пройшла злива. Все змило! Рішуче все! І нема бруду. Правда? І хоч трохи зимно[420], але зате якось легко стало дихати. Правда?

І боячись, що супутник не зовсім її зрозуміє, вона тут же поспішила додати:

– Я, звичайно, – сказала вона, – говорю не про цю сьогоднішню зливу, що допомогла нам зустрітись, – я говорю про інший потоп… Ви вже… збагнули?

– На жаль, мабуть, не зовсім, – сказав Марченко.

Спиридонова засміялась. Вона засміялась тим же неприємним сміхом.