– А вас це дуже цікавить?

– Як би вам сказати… Не то щоб дуже… Просто рідко мені приходиться сам на сам зустрічатися з такими людьми…

– А чому вам прийшла така мисль? Чи, може, у мене таке вже чудне обличчя?

– Як би вам сказати, – Марченко незадоволено подивився на прохожих і на Спиридонову. – Чудненьке трохи.

– В чому ж ви це «чудненьке» добачаєте?

– Як би вам сказати… Очі у вас, скажім, хоч і незрозумілі трохи, але це все-таки звичайні безцвітні очі. Ніс – рівний і… теж звичайний. Брови… От, мабуть, брови!

Він раптом посміхнувся. Видно було, що таких розмов йому й справді ще не приходилось вести.

– Так де ж я зараз працюю? – кинула Спиридонова, і здалося, що вона зовсім не слухала свого супутника і що в той час, коли він говорив, вона й справді, дивлячись в землю, про щось інше думала і що ставила йому запитання цілком механічно.

– Не знаю! – трохи незадоволено кинув той.

– Але, може, ви тоді знаєте, де я раніше працювала?

– Знаю.

– Серйозно?.. Ну, так чому ви не говорите? – з зовсім невиправданим гнівом сказала жінка. – Чому ж ви мовчите?

Мужчина здивовано подивився на свою супутницю і, нічого не промовивши, зробив різкий рух у сторону.

– Ви хочете мене залишити? – перелякано промовила Спиридонова й схопила Марченка за руку. – Не робіть цього, товаришу! Благаю вас, не робіть!.. А то… їй-богу, закричу на всю вулицю!..

В її очах було стільки рішучости й стільки упертости, що мужчина, зиркнувши на неї, вже не сумнівався – вона й справді може закричати на всю вулицю. І він – кремезна людина – відчув себе зараз перед нею таким безпорадним, що тільки приходилось поступитись перед жіночими чудійствами.

– Ну, не хвилюйтесь, будь ласка! – сказав він. – Я й не думаю залишити вас.

– От і добре. Дякую, – промовила Спиридонова, якось враз заспокоюючись.

– Дякую сердешно… А працюю я, – несподівано додала вона, – щоб ви знали, в канцелярії? Правда, смішно?..

– По-моєму нічого тут смішного нема, – похмуро заперечив Марченко.

– Хіба?.. А по-моєму… смішно… Ну, яка ж з мене канцеляристка? Ну, скажіть? Хіба я умію, скажім, писати якісь циркуляри! Ні! Хіба я умію, скажім, стукати на друкарській машинці? Ні! Нарешті, хіба я у входящих та сходящих щось розумію? Буквально нічого! Так сиджу собі і пишу, що мені підкажуть… Знаєте, як в дитинстві підказували нам, коли ми не хотіли вчити уроків… І ви думаєте, мені це легко? Га? – Це ж жах! – раптом мало не крикнула вона й схопилась руками за голову. – Це – жах! Це білий жах!