— Нахиліться до мене, — попросив Дафу.
Я присів навпочіпки біля його голови і повернув до нього здорове вухо. Сльози струменіли в мене між пальцями, і я сказав:
— О царю, царю, я всім приношу лихо. Хоч би куди я йшов, смерть повсюди ступає за мною назирці. Світ послав вам не ту людину. Я заражаю всіх, як чума. Якби я не з’явився, з вами все було б гаразд. Ви найблагородніша людина з усіх, кого мені доводилося бачити.
— Вашої провини тут немає. Справа в іншому… А той мрець, з яким ви перебули тут свою першу ніч… — Губи в нього ледве ворушилися, він розпачливо змагався із заціпенінням, — був колишній
Його рука була вимащена кров’ю; кволим рухом він приклав великого та вказівного пальця собі до горла.
— І вони його задушили? О Боже! А як же врятувався силач Туромбо, адже й він не зміг зрушити її з місця? А, він не захотів стати
—
— То я посяду ваше місце? Не може бути, величносте!
Уже із заплющеними очима він кволо кивнув головою.
— Якщо небіжчик цар не залишає дорослого сина, царем стає
— О величносте, — сказав я, і мій плаксивий голос піднявся майже до крику, — в яку халепу ви мене втягли! Ви повинні були сказати мені, куди я пхаюся. Хіба так роблять із другом?
Не розплющуючи очей і долаючи майже неподоланну слабкість, цар усміхнувся й відповів:
— Зі мною теж зробили так само…
— О величносте, посуньтеся, я ляжу поруч і помру з вами. Або поміняймося долями, і ви живіть собі на світі; я ніколи не знав, що мені робити зі своїм життям, і залюбки помру замість вас. — Я став роздряпувати собі обличчя й бити по ньому суглобами пальців, повзаючи в пилюці між мертвим левом і вмирущим царем. — Сон духу урвався запізно для мене. Я надто довго чекав і занапастив себе зі свиньми. Я людина пропаща. І як я впораюся з вашими жінками? Хіба я зможу? Я піду за вами — і дуже скоро. Ці душогуби мене вб’ють. О царю, царю!
Але життя вже майже покинуло його, і незабаром ми розлучилися. Загонщики підняли його й понесли, ворота