— Моя так не думай, пане.

— Справді? — Я обмацав своє обличчя. — Все одно я тут не залишуся. Хоч навряд чи мені трапиться інша така нагода стати царем.

Я глибоко замислився. Переді мною постав образ великої людини, яка щойно померла, яка навіки пішла в небуття, в непроглядну ніч, і я раптом зрозумів, що від самого початку він обрав мене своїм наступником. Мені було надано таку можливість на той випадок, якби я не захотів повертатися додому, де я був нічим. Дафу вважав, що я зроблений з царського матеріалу і міг би скористатися з цієї нагоди й почати нове життя. І я подякував йому за це крізь кам’яну стіну. А Ромілаю я сказав так:

— Ні, моє серце не витримало б, якби я спробував сісти замість нього на троні. Та й додому мені пора. Я не племінний жеребець, мені майже п’ятдесят шість років, і дарма заплющувати на це очі. Я щодня тремтів би від жаху, щоб жінки не заявили про мою неспроможність. І мені довелося б жити в тіні Бунама та Хорко, і я ніколи не зміг би подивитися в очі старій цариці Ясрі, матері Дафу. Адже я дав їй обіцянку. Так ніби я здатний виконувати хай там які обіцянки! О, Ромілаю, треба втікати звідси! Я почуваю себе нахабним самозванцем. Тільки про одне за все своє життя я можу згадувати з приємністю: про те, що я по-справжньому любив кількох людей. О бідолаха Дафу, чому, чому він помер? Як тяжко, як гірко мені змиритися з цим! Мабуть, нас уже колись змітало з цієї землі. Якби ми не мали сердець, то не знали б і горя, не тужили б за дорогими небіжчиками. Але ми носимо в грудях серця, оті клубки м’язів, схожі на плямисті манго, і вони зраджують наші почуття. І річ не тільки в тому, що я боюся царських жінок, а й у тому, що вже не буде мені з ким поговорити. Я досяг віку, коли сумно жити без дружньої розмови, без взаєморозуміння. Ми всі прагнемо любови й доброго слова — це для нас найкоштовніший скарб.

Я знову запав у тяжку зажуру, з якої, власне, й не виходив, відколи мене замкнули в царській гробниці, і яка, наскільки я пригадую, тривала певний час і після того, як я звідти вийшов.

Зненацька я сказав Ромілаю:

— Чоловіче, царева смерть не була нещасливим випадком.

— Що твоя каже, пане?

— Цар загинув не внаслідок нещасливого випадку. Це влаштували умисне, я майже переконаний. Тепер вони казатимуть, що небо покарало його за Атті, за те, що він тримав її в підвалі палацу. Ти ж бо знаєш, убити людину для них нічого не варто. Вони думають, я буду слухняніший, ніж Дафу. Чи ти гадаєш, вони на таке нездатні?

— Моя думай, що здатні.

— Авжеж, здатні, та ще й як здатні. Якби мені потрапив до рук котрийсь із тих двох, я б його розчавив, як порожню бляшанку від пива.