— На все є причини, — сказав я йому.

У п’ятницю я перелетів до Рима. Там я купив собі вельветові штани кольору бургундського вина, альпійського капелюха з берсальєрськими перами, сорочку та кальсони. Купивши ці речі, я вже надвір не виходив. Мені не дуже хотілося гуляти по Віа Венето з левом на повідку.

У суботу я полетів далі на Париж і Лондон — єдиний напрямок, на який мені пощастило оформитися. Дивитись на ті міста я не мав охоти. Як і взагалі на будь-яку місцевість. Найцікавішою частиною подорожі був для мене політ над водою. Я ніяк не міг намилуватися ним, так ніби був збезводнений — нескінченний змережаний хвилями простір стелився над глибокими провалинами Атлантичного океану. Відчуття, що внизу піді мною бездонні глибини, давало мені незвичайну втіху. Я сидів біля ілюмінатора, за яким клубочилися хмари. Під променями надвечірнього сонця, нещадного, сліпучого, вибіленого морською сіллю, море здавалося каламутним. Ми летіли над величезною масою води, мов придавленої свинцевими штабами, але неспокійної, води, під якою пульсувало могутнє серце океану.

Решта пасажирів читали. Особисто я не міг зрозуміти їхньої поведінки. Як можна летіти в літаку й бути таким байдужим? Правда, вони не поверталися з Центральної Африки, як я; вони не уривали контактів з цивілізацією. Вони піднялися в небо зі своїми книжками в Парижі або в Лондоні. Але я, Гендерсон, червонопикий здоровило у вельветових бриджах та в капелюсі з берсальєрськими перами — шолом лежав у кошику разом із левеням, бо йому, на мою думку, потрібен був якийсь знайомий предмет, аби воно спокійно сприйняло цю нову збудливу подорож, — я не міг не милуватися водою і гірськими пасмами хмар, що були перекинуті вниз вершинами й схожі на емпіреї вічних небес. (Але вони не вічні, і в цьому їхня суть; їх можна побачити лише один раз, а потім уже не побачиш ніколи, бо вони — швидкоплинні образи, а не стійкі реальності; ніхто й ніколи не побачить більше Дафу, а невдовзі ніхто й ніколи не побачить більше й мене; але всі ми складаємося із субстанцій, якими можна милуватися вічно: з води, із сонячного світла, з повітря, із землі.)

Побачивши, який я збуджений, стюардеса запропонувала мені журнал, щоб я заспокоївся. Вона знала, що в багажному відділенні сидить моє левеня Дафу (я замовив для нього відбивні котлети та молоко, ходив туди-сюди, вовтузився в задньому відділенні літака й завдавав усім трохи клопоту). Стюардеса була дівчина розумна, і кінець кінцем я розтлумачив їй, що левеня мені дуже дороге і я повинен привезти його додому, до своєї дружини й дітей.