Кейт відчувала, що може довіряти Джо, оскільки серед її паперів лежав документ, що стосувався такого собі Джозефа Венути, який втік з в’язниці Сан-Квентин на четвертому році п’ятирічного терміну за пограбування. Кейт ніколи не натякала на це Джо Велері, але була певна, що воно справить на нього заспокійливий ефект, якщо він почне відбиватися від рук.

Джо заносив їй щоранку тацю зі сніданком: зелений китайський чай, вершки і тост. Він ставив тацю біля ліжка, доповідав про справи й отримував розпорядження на день. Джо розумів, що вона дедалі більше залежить від нього. І він поступово й обережно вивчав можливості перебрати увесь бізнес на себе. Проте в глибині душі Джо страшенно боявся Кейт.

— Доброго ранку,— привітався він.

— Я не вставатиму на сніданок, Джо. Просто дай мені чаю. Тобі доведеться тримати чашку.

— Болять руки?

— Так. Але загострення минеться, і стане легше.

— Схоже, ви мали важку ніч.

— Та ні,— відповіла Кейт.— Я добре виспалася. Приймаю зараз нові ліки.

Джо підніс чашку їй до губ, вона пила маленькими ковточками, дула на чай, щоб охолодити.

— Досить,— промовила вона, випивши лише півчашки.— Як пройшла ніч?

— Я навіть хотів зайти до вас ще вчора і розказати. Один селюк прибув з Кінг-Сіті. Щойно продав свій врожай. Закупив увесь наш заклад. Витратив сім сотень, не рахуючи того, що роздав дівчатам.

— Як його звали?

— Не знаю. Але сподіваюся, від ще до нас прийде.

— Слід дізнатися, як його звуть, Джо. Я тобі не раз про це говорила.

— Він доволі потайний.

— Тим більше необхідно знати, хто він. Невже ніхто з дівчат не обшукав його?

— Не знаю.

— То дізнайся.

Джо відчув, що вона трохи повеселішала, і настрій у нього поліпшився.

— Я дізнаюся,— запевнив він.— Є за що зачепитися.