— Ти кмітливий. Як гадаєш, може вона бути у Вотсонвілі?

— Там або в Санта-Крусі. Принаймні я би поставив на те, що вона не вибралася далі за Сан-Хосе.

Кейт обережно розтирала пальці.

— Ти хотів би заробити п’ять сотень, Джо?

— Хочете, щоб я її знайшов?

— Так. Просто знайди. Коли знайдеш, не виказуй себе. Просто дай мені її адресу. Це ясно? Просто скажи мені, де вона.

— Гаразд. Мабуть, добряче вона вас обмахорила.

— Це не твій клопіт, Джо.

— Так, мем. Хочете, щоб я починав?

— І якнайшвидше, Джо.

— Важкувато буде,— сказав він.— Багато часу спливло.

— Це твої проблеми.

— По обіді поїду до Вотсонвіля.

— Добре, Джо.

Кейт замислилася. Він знав, що вона ще не скінчила, але чи схоче щось додати? Вона заговорила.

— Джо, чи не зробила вона чогось — чогось дивного того дня в суді?

— Та ні, чого б це? Кричала, що її підставили, але ж вони всі так кажуть.

І раптом він пригадав те, на що не звернув уваги в той час. З пам’яті виринув голос Етелі, яка говорила: «Ваша честь, мені треба поговорити з вами наодинці. Я маю дещо повідомити». Джо спробував заховати глибше цей спогад, щоб обличчя не видало його.

— Отже, щось було? — запитала Кейт.

Він запізнився. Мозок його шукав безпеки.