Кейт уважно подивилася на нього, немов оцінюючи, вивчаючи, і він зрозумів, що зараз щось станеться.

— Тобі тут подобається? — лагідно запитала вона.

— Авжеж. Мені тут добре ведеться.

— Ти міг би мати щось краще — або гірше.

— Мені у вас добре, і все подобається,— занепокоєно сказав Джо і гарячково почав пригадувати, чи не завинив у чомусь.— Мені у вас дуже добре.

Кейт облизала губи своїм гостреньким, як стріла, язичком.

— Ми з тобою можемо спрацюватися,— промовила вона.

— Все буде, як ви схочете,— улесливо сказав він, і його накрила хвиля радісного збудження. Він терпляче чекав. Вона не квапилася продовжувати.

— Джо, я не люблю, коли в мене крадуть,— нарешті заговорила вона.

— Я нічого не брав.

— Я й не кажу, що це ти.

— А хто?

— Зараз розкажу, Джо. Пам’ятаєш оту стару дурепу, яку нам довелося видворити з округу?

— Етель чи як там її?

— Так. Саме оту. Вона дещо прихопила. Тільки тоді я ще не знала.

— А що це було?

У голосі Кейт забриніли крижані нотки.

— Не твій клопіт. Слухай мене уважно, Джо. Ти — спритний хлопець. Де б ти став її шукати?

Голова у Джо працювала швидко, не так через розум, як через досвід і інтуїцію.

— Вона вже доволі замордована. Далеко не заїде. Старі лахудри далеко не їздять.